Тимур Іванович Литовченко - Шалені шахи

Величезні ворота негайно розкрилися, і стомлена кавалькада нарешті в'їхала в замок. Здавалося, втома миттю полишила тіло Олени, на її обличчі з'явився дивний вираз: посмішка недовірлива й гордовита одночасно. Тихо заіржав кінь Януша, її кобила відповіла голосним форканням. Попереджені розторопними козаками челядники вийшли зустріти княгиню й допомогли їй спішитися.

Пітьма й холоднеча зимної ночі залишилися ззовні, за товстими кам'яними мурами, у замку ж було світло й добре натоплено. Тут останні сили полишили Олену: позначилася напруга важкого шляху, здоланого верхи в негоду. Голова запаморочилася, вона похитнулася й почала повільно осідати. На щастя, Януш перебував поруч, тому встиг вчасно підхопити княгиню на руки, а далі вніс у яскраво освітлений зал і всадовив у дбайливо підставлене прислугою м'яке крісло.

Усі заметушилися навколо господині. Незабаром княгиня отямилася. Огледівшись, тихо мовила:

— Усе тут геть змінилося, я не пізнаю Острога.

— Що саме змінилося? — насторожився Януш. Судячи з тону, він непокоївся здоров'ям княгині.

— Все, — зажурено повторила Олена. — Навіть охоронець біля воріт не впізнав мене.

— Але ж це абсолютно зрозуміло, ви ж не були тут майже дев'ятнадцять років! А бовдуру–стражникові на вигляд і сімнадцяти немає.

— Мабуть, маєте рацію, княжичу.

— Вам би підкріпитися... — запропонував Януш і голосно плеснув у долоні.

— Щось не хочеться, — слабко запротестувала княгиня. Однак у простору залу відразу ж внесли широкого дубового стола, застелили стіл вишитою лляною скатертиною, розставили уздовж нього різьблені довгі лави. Незабаром з кухні долинули неймовірно апетитні пахощі.

Річ у тім, що турботливий і запасливий замковий кухар завжди тримав на повільному вогні казан ароматного м'яса. У будь–який час року міг за першою ж вимогою відправити панству свіжий хліб, жирний овечий сир, хрумкотливі солоні грибочки, мочені яблука, товстий шматок копченого свинячого сала, запашний мед з місцевих пасік, ліщину із прилеглих гайків, а також морожені лісові ягоди й великий шматок золотавого вершкового масла з льодовні. До того ж у замкових підвалах донині зберігалося подароване ще королевою Боною італійське вино й багато чого іншого.

Не дивно, що незабаром величезний стіл буквально ломився від наїдків. Челядники наповнювали глиняні миски гарячим м'ясом, яке накривали запашним хлібом із сиром або салом, подавали різні холодні закуски, розливали в мідні кубки й чаші червоне сухе вино. Княгиня пожвавішала, почала жадібно вдихати різноманітні аромати, а потім, забувши про етикет, руками ламала хліб, вмочала його в гарячу м'ясну підливу, потихеньку присьорбувала вино. Щоправда, незабаром заспокоївшись, почала трапезувати неквапливо, смакуючи кожен шматок і кожен ковток.

— Ну, отак, мабуть, краще? — дбайливо запитав Олену княжич. Княгиня на секунду припинила жувати, щоб відповісти:

— Так. Мені тепер тепло, я вже сита, й хоча втомилася, але це приємна втома, яку може вилікувати простий міцний сон.

Наситившись і зігрівшись, Олена приготувалася піти до себе в кімнату. Але зненацька забарилася й повільно повернулася до Януша:

— Дякую тобі. Спасибі за все, що ти зробив.

Юнак вклонився і жваво підхопився з місця:

— Облиште, княгине, давайте–но я краще проведу вас.

— Не варто турбуватися, Януше, я ж господиня цього замку й сама прекрасно доберуся до спальні.

Справді, це ж її дім, рідний дім! Княгиня чудово пам'ятала, де знаходиться її кімната. Але чим довше прямувала довгим коридором, роздивляючись на все довкола, тим більше дивувалася побаченому. Чи то здавалося їй, що барви на розкішних старовинних гобеленах стали набагато яскравішими? Що пучки лаванди, м'яти, полину у великих глиняних глеках тільки зараз пахнуть так солодко й разом із тим терпко? Що різьблені меблі в просторих коридорах лише сьогодні так привітно виблискують і тішать око?..

Олена зупинилася біля початку великих дерев'яних сходів, щоб узяти свічу й кресало, при цьому помітила, що невеличкий круглий столик не закапаний воском, як колись. Що тепер його навіть прикрашає розкішна вишита серветка. Княгиня уважно придивилася до малюнка.

Це явно Юстися постаралася, тільки вона вміла вишивати такі дивовижні маки! Але ж виходить, що життя в цьому величезному замку в її відсутність не зупинилося?.. Все тут прибрано, доглянуто. Це вже явно Марисина робота... А може, Юстисина? Цікаво, де вони... якщо це їхні клопоти?

Від райдужних думок серце княгині закалатало сильніше. Піднімаючись довгими сходами, Олена помітила й інші зміни, що відбулися в замку. Плями кіптяви від смолоскипів зникли зі стін. Стелі побілені. Рясно звисаюче зі стель у часи її дитинства павутиння немовби вітром здуло. Навіть у куточах сходинок не було пилу! У чудово начищених канделябрах потріскували товсті воскові свічі, від чого навколо було світло й затишно. На сходових майданчиках між поверхами на спеціальних підставках виблискували лицарські обладунки її батька або діда. По стінах розвішані клинки — хоч негайно бери та обороняй замок! Отже, все ж таки на її приїзд очікували, готувалися... Адже ніколи Острог не був настільки чудовим, не виблискував такою чистотою, не був так яскраво освітлений, як зараз!..

От і третій поверх. На варті стоїть старий козак, якого вона знала, напевно, із шестирічного віку. Нарешті хоч одне знайоме обличчя...

Мовчазний воїн уважно оглянув княгиню. Видно було, що він упізнав господиню замку, однак дозволив собі тільки ледь помітно посміхнутися. Це порадувало Олену. Вона тихо увійшла до свєї кімнати.

Тут було хоч і прохолодно, але водночас задушливо, тхнуло застарілою недоглянутістю. Кімната здавалася порожньою і безбарвною, немов прикомірок. Ніде не відчувалося дотику турботливих рук прислуги, все залишилося таким, як дев'ятнадцять років тому. Та княгиня все одно несказанно зраділа, опинившись у своїх покоях. Адже протягом довгих років, проведених у замку Лукаша Гурки, вона лежала на вузькому ліжку в чорній вежі та мріяла про одне й те саме: як повернеться в рідний Острог...

Раптом Олена збагнула, що прийшла сюди