Андрій Анатолійович Кокотюха - Язиката Хвеська

в відпустку. За власний рахунок. А якщо прийняти до уваги, що власний рахунок журналіста Максима Бойко складав тільки ту суму, яка після вирахування суми штрафу залишилася від зарплати, то особисто для нього найближчі перспективи виглядали абсолютно невтішними.

— Перестраховка, — бадьоро пояснив Максим, хоча навіть йому самому власна показна бадьорість видалася огидною. — Ну, раптом справді менти захочуть дати цій справі якійсь хід. Ріг усе звалить на мене. Мене не буде на робочому місці — у відпустці за власний рахунок. Маю право. Підписку про невиїзд я теж не давав, тому звалив зі спекотного Києва — теж маю право. Потопчуться менти, потикаються — а там нові проблеми в них намалюються.

— Ти справді звалювати зібрався? — поцікавився Бабкін. — Ляжеш на дно, мов підводний човен? Аби не запеленгували?

— Не знаю, — відмахнувся Максим. — Ще не придумав. Мене інше хвилює: той майор міліцейський точно, до коми, весь розклад знав. Аби сам прорахував, у деталях би точно помилився. А тут наче з листка читав.

— Значить, хтось таки злив їм усю твою схему, — Сєва не запитував — промовив це в впевнено, без тіні сумніву.

— Нашу схему, — поправив його Максим.

— Придумав ти, — уточнив Бабкін. — Нам чужої слави не треба.

Бойко зміряв його довгим поглядом. Прочитавши у його очах небажані для себе висновки, той надто поспішно, як здалося Максимові, відмахнувся від них:

— Навіть не думай, чувак! Нам воно не вигідно! Мені — так точно!

— І мені! — поквапився підписатися під цим твердженням Присяжний. — Ріг навряд чи, Смик — тим більше, його першого за фальсифікацію доказів загребуть в разі чого. Лишається, — він витримав театральну паузу, — тьотя Галя. Почесна прибиральниця України.

— Справді є таке звання? — вдруге за сьогодні уточнив Максим.

— Для неї придумають, — промовив Бабкін. — Давно пора! Мужики, це ж тільки їй, старій чекістці, вигідно! Он вона як піднялася!

— Чому ж тоді ми досі тут, а не разом із Максом у камері? — поцікавився Сєва.

— Тому, братику, що вона знає, як правильно людей здавати. Анонімно! — тепер Бабкін говорив упевнено. — Дивіться: вона ментам зерно сумніву закинула, більше нічого. Його до справи не підшиєш, так само, як фотку трупа без самого трупа…

— Трупа теж не підшиєш, — зауважив Максим.

— Це я образно, фігурально! — Бабкін заводився, вже збувши про своє непереборне бажання звільнятися. — Дивіться, комбінація наступна: тьотя Галя скидає весь розклад міліції, але доказів жодних не лишає. Бо в такому разі сама за співучасть піде. Міліція дзвонить нашому Рогові, а він, як відомо, вміє впиратися рогом: брехня це все, ваші спроби відбілитися! Будете тиснути, ми в газеті цю хріновину напишемо. І ви, українські правоохоронці, знову в какашках. Могло таке бути?

Сєва з Максимом дружно кивнули. Вони знали, як саме їхній шеф може поперти на тих, хто намагається перти на нього. Бабкін продовжив з таким захопленням, наче переповідав приятелям сюжет нового детективу:

— Отак! Далі аферистка тьотя Галя знову робить хід — приходить до Рога і починає його шантажувати. Бо вона, зуб даю, точно знає — йому з міліції вже дзвонили. І Ріг хоч і відбився від них, але знервований і на взводі. Ось так наша шановна прибиральниця і рибку з'їла, і…

Другу частину відомої приказки Бабкін в останній момент вирішив не озвучувати. Надто вже буквально і брутально вона могла прозвучати. Але колеги і так усе зрозуміли.

— Згоден, — промовив Бойко.

Він справді повірив цій версії — в світлі останніх подій інших кандидатів на язикату хвеську ані в нього, ані в колег просто не було.

— Ми можемо щось зробити? — запитав Сєва.

— Тільки відзначити нашу поразку, — розвів руками Максим.

— Тобі добре, — зітхнув Бабкін. — Тебе у відпустку виперли. А мені ще фотографію вовкулаки шукати.

У Бойка завжди була приготована купа аргументів на користь того, що пити пиво корисніше, ніж працювати. Особливо коли результатом твоєї праці повинна стати фотографія вовкулаки чи чергова вигадана для зацікавлення читачів байка. Він саме збирався викласти кілька цих аргументів, та з думки його збив дзвінок мобільного телефону.

Витяг трубку з кишені, глянув на дисплей.

«Коля» — висвітилося на ньому.

2

Прізвище Колі було Зубок.

Колись вони вчилися на одному курсі, дивилися одні фільми, сперечалися до ранку на одні й ті самі теми, мучилися по великих святах однаковим похміллям і навіть бігали за одними дівчатами. Та потім життя розвело друзів. Максим уписався в новий газетний проект, а Коля несподівано навіть для себе повернувся додому, на Полтавщину, де теж встряв у новий газетний проект, тільки з відвертим політичним присмаком.

Коли Коля Зубок наївся провінційної політики, аж у горлі стояло, вороття назад із провінції вже не було. Він одружився, зробив двох дітей, заробив, висвітлюючи провінційне політичне життя, на окрему хату, розлучився, обріс знайомствами. Тепер, ставши головним редактором провінційної газети «Наше життя», Коля Зубок далі не розумів, для чого йому все це колись було потрібно. Тим не менше, щось змінити в своєму житті вже не міг, і тішив себе тим, що як редактор газети «Наше життя» входить у двадцятку найвідоміших людей свого провінційного міста.

До Києва редактор «Нашого життя» навідувався досить часто, вирішував тут якісь безкінечні питання, причому всякий раз займався переважно тим, що шукав можливості відмінити результат, заради якого налітав на Київ і своїх київських друзів попереднього разу. Скажімо, в березні Коля Зубок збирав якісь документи, опублікувавши які на сторінках газети «Наше життя», можна було надовго посадити лідера місцевого осередку Партії регіонів за махінації із землею. Успішно впоравшись із завданням, Коля Зубок уже в травні гасав Києвом, шукаючи факти, які доводять абсолютну непричетність цієї людини до згаданих махінацій із землею: чоловік перейшов із Партії регіонів до місцевого ж осередку Блоку Юлії Тимошенко.

Словом, життя у Колі Зубка було активним і насиченим.

Уже за пару годин після його з'яви на обрій Максим зустрів старого друга і тягнув із ним пиво в Гідропарку. Бойко традиційно хотів заплатити, знаючи, що за тією ж традицією Зубок розрахується сам.

— То, кажеш, нудно у вас там, на Полтавщині? — ввічливо запитав Максим, хоча настрої Полтавщини його в цей момент дуже мало обходили.

— Ага, — визнав Зубок. — Оце Гоголь хіба що рятує. Микола Васильович. Двісті років йому, так висвітлюємо кожен тиждень. То там з цього приводу гуляють, то там — конференція, то хтось із депутатів приїде… Тільки Гоголь не вічний, на жаль, — Зубок зітхнув. — Не те, що ваш Білий Чаклун.

— А що Білий Чаклун? — не зрозумів Бойко.

— Ну як же! — Коля