Луї Анрі Буссенар - Капітан Зірвиголова

відправляється в Магерсфонтейн санітарний поїзд номер два. Я його начальник. І будьте певні, в мене вже знайдеться місцинка для матері мого найкращого друга.

— Благослови вас боже, лікарю!

Лікар підхопив місіс Адамс під руку і повів до поїзда, а навантажена двома саквояжами лже-Жанна йшла ззаду. Розштовхуючи натовп, наше тріо попрямувало на запасну колію, де вже пихкав і весь здригався під парами санітарний поїзд.

Поїзд складався з кухні, аптеки і дванадцяти просторих вагонів з розташованими одна над одною койками; на дверцях вагонів були зображення червоного хреста.

Два хірурги, чотири сестри і двадцять чотири санітари чекали там свого начальника. З них поки що складалося все населення поїзда.

Не встигли лікар Дуглас, місіс Адамс і лже-Жанна розміститися в одному з його вагонів, як пролунав свисток паровоза, состав рушив і м'яко покотив єдиною ще вільною колією.

Якщо в дорозі нічого не трапиться, поїзд зупинятиметься лише для того, щоб набрати води або змінити паровоз. Йому справедливо надано привілей обганяти інші поїзди, що шанобливо дають йому дорогу.

І ось вони мчать по горах, рівнинах, долинах, проносяться повз міста і села, наздоганяючи й переганяючи воїнські состави, які безперестанно йдуть один за одним. Зірвиголова, в якому знову прокинувся дух розвідника, не міг навіть полічити ці поїзди. Кількість їх дивувала, а ще більше непокоїла капітана Молокососів.

Яке напружене життя, який шалений рух панує на цих стальних коліях! Ескадрони, гармати, батареї, артилерійські парки, штаби, полки, худоба, фураж, продовольчі склади — ціла армія, та ні, цілих дві армії вторгались у невеличкі південноафриканські республіки!

Ціла Англія, уся Британська імперія разом з військами своїх колоній ішла на приступ Трансваалю і Оранжової республіки.

Грандіозне, приголомшливо, моторошне видовище!

Канадці, африканці, австралійці, бірманці, індуси[38] впереміж із незліченними військами метрополії! І всі співають. А втім, солдати, ідучи в бій, завжди співають: треба ж якось забутися.

Але, побачивши поїзд з червоними хрестами, вони миттю замовкають. Цей поїзд відслоняє перед ними завісу тієї жорстокої дійсності, що чекає на них попереду.

«Бідолашні бури!» з сумом думає Зірвиголова, дивлячись на всю цю силу, на все це величезне стовпище людей. Тут, як ніде, почувалась залізна рішучість ворога перемогти за всяку ціну, навіть якби для цього довелося пожертвувати останнім золотим і послати на смерть останнього солдата.

Але й це ще не все! Щоб створити безпеку руху цієї армії, інші тилові військові частини охороняли залізничні колії, вздовж яких скрізь видно було сторожові пости, окопи, редути для захисту віадуків, мостів, тунелів і станцій. У цілому це була прекрасно продумана система неприступних укріплень.

— Їх занадто багато, — забувшись, де він, прошепотів Зірвиголова, але голос місіс Адамс вивів його з задуми.

— Жанно, сходіть по чай!

Жанна?.. Ах, так! Він же ще служниця у старої англійки.

У санітарному поїзді життя перебігало, як на кораблі. Персонал їв, пив і спав, не виходячи з вагона. А лже-Жанні, як і раніше, доводилось обслуговувати свою хазяйку.

А втім, не такий уже це й великий тягар. Місіс Адамс не належала до вимогливих, і до того ж усе потрібне було напохваті. Стара жінка цілком заглибилась у своє горе. Змучена журбою і тривогою, вона цілі години мовчала, їй здавалось, що поїзд зовсім не рухається. Щохвилини вона питала себе: «Чи встигну?»

А тимчасом поїзд мчав з шаленою швидкістю: двадцять п'ять миль на годину, понад сорок п'ять кілометрів! Справжнє чудо в умовах війни. До залізничного вузла Де-Аар він пройшов понад вісімсот кілометрів, не втративши ані години.

Але тут з графіком було покінчено. Зараз доводилося йти вперед хоч як-небудь, навмання: поїзд наближався до театру воєнних дій.

Англійські лінії, вірніше, допоміжна англійська армія була ще за двісті п'ятдесят кілометрів, але вже тут створилась щільна пробка, яку, здавалось, нічим по проб'єш.

Санітарний поїзд свистів, шипів, пирхав, то просувався вперед, пробиваючись на десяток кілометрів, то відповзав назад кілометра на два, потім знову повз вперед і завдяки наполегливості і спритності машиніста досяг нарешті ріки Оранжової.

Йому пощастило проскочити міст, і він рухався далі з величезною обережністю, раз у раз крутячись на місці. Це починало впливати на нерви. Створювалося враження, ніби велетенська черепаха силкується побити рекорд повільності.

У Бельмонті стояли три години; усі наспіх прокладені саперами бічні колії були захаращені вагонами. Та ось між двома составами показався просвіт. Санітарний поїзд прослизнув у нього і з швидкістю тачки, підштовхуваної інвалідом, сяк-так дотягнувся до Граспана.

Нова зупинка, цього разу аж на чотири години! Знову протяжні свистки, брязкіт тормозів, вихлопи пари, раптові поштовхи, ривки з місця та інші принади. На коліях все оглушливіше гуркотіло залізо, все частіше зустрічалися обвуглені і порешечені снарядами станційні будівлі, все дужче підстрибували вагони на абияк полагодженому полотні… Було з чого збожеволіти!

Та все ж поїзд пробивався вперед.

А ось і Моддер — річка, прославлена тепер на весь світ. Між двома крутими берегами котила вона свою червонувату каламуть — людську кров, змішану з охрою вельдту. Зруйнований бурами міст відбудовано, і теж нашвидкуруч. Поїзд з великою обережністю пробирався по шпалах. Тепер він був усього вісімнадцять кілометрів на північний захід від укріпленого табору Магерсфонтейна.

Невсипуще око капітана розвідників шукало нагоди для втечі. Лікар Дуглас розпитував усіх зустрічних про свого друга. Стара мати, знесилена від тривоги, не могла вимовити й слова.

— Нічого не чули про капітана Адамса? — гукав лікар пораненим офіцерам, що проходили мимо.

— Ні.

— Адамс, артилерійський капітан з четвертої батареї, — наполягав Дуглас.

— Знаємо тільки, що батарея зазнала великих втрат, а про