Лаймен Френк Баум - Чари країни Оз

гірський кряж, потім широку рівнину і ввійшли в інший ліс, куди менший за той, де правив Гугу.

— Острів Чарів у цьому лісі, — сказав Скляний Кіт, — але річка аж із другого боку лісу. Між деревами стежки нема, але як ітимемо просто на схід, то натрапимо на річку, а там уже легко буде знайти й острів Чарів.

— А ти ходив уже через цей ліс? — запитав Чарівник.

— Не ходив, — признався Кіт. — Але я знаю, що ми вийдемо до річки, коли йтимемо на схід через ліс.

— Ну то веди, — сказав Чарівник.

Скляний Кіт рушив уперед; спочатку проходити між деревами було легко, але скоро підлісок та плеткі лози стали густі й переплутані, і, пропихавшись якийсь час крізь ці перешкоди, наші мандрівці попали в таке місце, де вже й Скляний Кіт не міг просунутись.

— Краще вернутись і знайти стежку, — підказав Голодний Тигр.

— Я дивуюся з тебе, — сказала Дороті, суворо дивлячись на Скляного Кота.

— Я сам із себе дивуюсь, — відказав Кіт. — Але кругом лісу дорога до річки дуже довга, і я думав, що ми виграємо час, коли підемо навпростець.

— Ти ні в чому не винен, — озвався Чарівник, — і я гадаю, що вертатись не треба: я можу прокласти тут стежку.

Відкривши свій чорний саквояжик, він пошпортався в талісманах і знайшов невелику сокирку, зроблену з якогось металу, так відполірованого, що він ясно блищав навіть у темному лісі. Чарівник поклав сокирку на землю і владно проказав:

Сокирко, хащі прорубай! Рубай, рубай, часу не гай! Рубай — і швидше проклади На схід нам стежку, до води!

Враз сокирка почала рухатись і заблискала своїм широким лезом направо й наліво, прорубуючи шлях крізь плеткі лози та кущі й знищуючи плутанину так швидко, що Лев і Тигр, які несли на спинах Дороті, Чарівника й клітку з Мавпочками, змогли йти лісом досить шпарко. Хащі неначе танули перед ними, а сокирка рубала так жваво, що видно було тільки, як мелькає лезо. І враз зарості скінчилися.

Тоді сокирка, виконавши наказ, упала на землю й знерухоміла.

Чарівник підняв її, старанно обтер шовковою хусточкою й сховав до чорного саквояжика. Потім вони рушили далі й невдовзі вийшли до річки.

— Дайте розглядітись, — сказав Скляний Кіт, позирнувши вгору й вниз по річці. — Здається, ми вийшли нижче острова Чарів, отже, треба йти проти течії, поки натрапимо на нього.

І вони рушили понад річкою проти течії, без перешкод, рівненьким берегом. Та ось річка поширшала й круто звернула вбік так, що за тим поворотом все сховалося від очей.

Вони шпарко йшли далі й уже були недалеко від повороту, коли раптом почули чийсь голос:

— Побережіться!

Мандрівці враз зупинились, і Чарівник спитав:

— Чого поберегтися?

— Ви мало не наступили на мій діамантовий палац, — відповів голос, і перед ними з’явилась Качка в пишно-барвистому пір’ї. — Люди й звірі такі незграбні, — провадила Качка дратливо, — і чого це ви приперлись на цей берег?

Що ви тут робите?

— Ми прийшли рятувати своїх друзів, які застрягли на острові Чарів, що є на цій річці, — пояснила Дороті.

— Я їх знаю, — сказала Качка. — Я плавала, щоб побачити їх, і вони справді застрягли там. Але ви можете вертатись додому, бо їх уже ніяка сила не врятує.

— Це великий Чарівник з Озу, — пояснила Дороті показавши на низенького чоловічка.

— Ну, а я Самотня Качка, — відказала птаха, гордо проходжаючись перед ними, щоб покрасуватися своїм пір’ям. — Я велика лісова Чаклунка, це може вам сказати кожен звір, але навіть я не маю сили розвіяти жахливі чари того острова.

— То ти самотня тому, що ти Чаклунка? — спитала Дороті.

— Ні, я самотня тому, що не маю ні родини, ні друзів.

Але я люблю самотність, тому, будь ласка, не набивайтеся зі своєю дружбою. Ідіть собі, та глядіть не наступіть на мій діамантовий палац.

— А де він? — спитала дівчинка.

— За оцим кущем.

Дороті сплигнула з Левової спини й забігла за кущ поглянути на діамантовий палац Самотньої Качки, хоча барвиста птаха обурено закрякала. І справді за кущем дівчинка побачила блискучий купол, складений із діамантів найчистішої води, акуратно посклеюваних, із отвором збоку, якраз таким, щоб пройти Качці.

— Де ж ти набрала стільки діамантів? — зачудовано спитала Дороті.

— Я знаю одне місце в горах, де їх насипано, мов гальки на березі, — відповіла Самотня Качка, — і наносила їх сюди в дзьобі по одному, тоді вкинула в річку, щоб вода їх як слід відполірувала. Потім я збудувала цей палац, і я певна, що це єдиний діамантовий палац у всьому світі.

— Ну, принаймні єдиний відомий мені, — відказала дівчинка, — та коли ти живеш у ньому сама, то я не знаю, чим він кращий за дерев’яний, чи цегляний, чи з простого каміння.

— А мені байдуже, розумієш ти чи ні, — сказала Самотня Качка. — Але я, щоб трохи просвітити тебе, поясню, що будь-яка домівка має бути прекрасна для тих, хто живе в ній, і зовсім не обов’язково, щоб вона подобалась чужим людям. Діамантовий палац — моя домівка, і вона мені подобається. Тому я крякати хотіла на те, подобається вона тобі чи ні.

— Так мені ж палац подобається! — вигукнула Дороті. — Знадвору він дуже гарний, але… — І урвала мову, бо Самотня Качка ввійшла маленькими дверима до свого палацу, навіть не попрощавшись. Дороті вернулася до своїх друзів, і вони рушили далі.

— Як ви гадаєте, Чарівнику, Качка правду сказала, що ніякі чари не врятують Тротту й