Йозеф Несвадба - Таємниця Золотого Будди

— Який убивця? — Вона нічого не знала про вчителеві викриття. Довелося розповідати про все спочатку. Слухала вона дуже уважно, Альбіна також, не перебивали вчителя жодним словом.

— Я добре знала Вінцента, — мовила пані Бреттшнайдер, коли Красл закінчив. — Знала багато років. У нього бували ідеї, на які й Риссіг був нездатний. Нам тільки грошей бракувало. А то б ми посадили барона на мілину. Тут в окрузі ще краще можна було б влаштовувати всякі справи, адже тут люди працюють задарма. У Вінцента, здається, був план, про який він мені не казав нічого. Але з Ганкою він не товаришував, для цього той був надто хитрим. До Риссіга він заходив, то правда. Фабрикант дуже цінував Вінцентів розум. Сам же він майже нічого не знав, що тут в окрузі говориться і що можна було б організувати. Очевидно, якось під час такого візиту Вінцент у нього щось і поцупив.

— Але що?

— Золотого Будду, — мовила Альбінка.

— А тепер послухайте! — Вдовиця нараз стала серйозною. — Незадовго до страйку до мене двічі приїздила графиня Еренберг.

— Хто? — вчителя лякала сама думка, що де кола підозрюваних додається нова особа.

— Графиня Еренберг. Колись усе тут належало родині Еренбергів. Вони самі збирались тут виробляти тканини, тільки в них нічого не вийшло: не мали збуту. За два роки вони й прогоріли. Невеличку фабрику старого Еренберга купив кілька років тому Риссіг. Працювала вона тоді ще на воді, наче млин. Про пару в ті часи ще й не думали… Отож приїздила до мене кілька разів ця Еренберг і казала, начебто їй Павлата мав продавати якийсь список. Я дивилась на неї, наче баран на нові ворота: відколи це Вінцент торгує списками. Але вона казала, начебто твій батько, Альбінко, знає що до чого. Це, мовляв, справжня товста книга у шкіряній оправі. І що за ці списки вона дасть, що ми схочемо. Ви ж розумієте, вони на той час уже розорилися і найбільше, що могли б нам дати, це клапоть лісу або ж заборгований маєток. Але я Вінцентові все-таки усе переказала. Він тільки посміхався і твердив, ніби ніяких списків у нього немає. Казав, що все в голові тримає. І справді, він пам'ятав кожну ціну, кожний борг, чисел у нього в голові було стільки, що вистачило б на п'ять підручників з арифметики. Ця Еренберг потім ще раз приходила і навіть погрожувала. Мовляв, ми ще пошкодуємо, коли не продамо їй цю книгу. А потім вибухнув страйк, і про все забули. А Вінцеита хтось… — голос у вдовиці надломився. Вперше вона начебто зажурилась.

— А ця Еренберг не блондинка?

— Авжеж. Справжня білявка. А чого це вас цікавить?

Він розповів їй про пасмо білявого волосся, що його знайшла Альбінка.

— Блазень вона порядний для того, щоб самій додуматись до тих списків. Тільки ж бо й знає, що скаче на коні день крізь день, водить за собою цілу собачу зграю та горлає на свого єдиного служника, ніби якась придворна пані. Але я все-таки не думаю, щоб вона…

— Що то за книга? Для чого графині потрібні були списки, що їх Павлата поцупив у Риссіга? Що вона збиралась робити з ними?

— Ну, це зрозуміло! — пані Бреттшнайдер посміхнулась. — Вона ненавидить Георга. Адже вони свого часу мали побратися. А потім, коли стало відомо, який сміховинний посаг матиме графиня, Георг відмовився од неї. Тепер вона одним тільки й марить, якби помститися за це. А дістати списки, конче потрібні Риссігу, це значило б, що вона може йому диктувати умови, можливо, навіть, примусить одружитися на ній, і люди не сміятимуться з неї. Це зрозуміло. Але чому вона цього разу не прийшла сама? Чому б це їй посилати цього Вальтера? Чи, може, цей чолов'яга належить до іншої компанії? Може, він працює проти графині? І чому цей чоловік нічого не казав про списки, про книгу, чому він питав мене тільки про Золотого Будду? Цього я не розумію. — Вдовиця ще раз хильнула горілки, Красл уже не здивувався б, коли б вона ще й сигару запалила.

— А як він виглядав, цей Вальтер? — запитав учитель, не придумавши нічого кращого.

— Зачекайте! — пані Бреттшнайдер від хвилювання почала ходити по кімнаті. — Зачекайте! Він також блондин. Справді, цей чолов'яга мав біляву чуприну, таку сліпучо-біляву чуприну, що я в житті не бачила на жодному з чоловіків, а я таки бачила різних чоловіків…

— Я б вам категорично радив завтра на роздоріжжя біля Танвальда самій не ходити, — сказав Красл.

— Авжеж. Ще одну гулю на голові важко було б носити. Але гроші є гроші, мені доводилося рискувати більшим.

— Але ж ви ще нічого не знайшли.

— Та я ж і недовго шукала. Скільки схованок могло бути в нього у такій крамничці та в маленькій світлиці? Я їх майже всі знаю. Вінцент не мав від мене секретів.

— Крім того самого Будди, — мовив Красл. Він узяв свій піджак і попрямував до дверей.

— Куди ви тепер?

— До Еренбергів… — сказав Красл і з геройським виглядом вирушив у темряву. Втім, надворі не так уже й темно було. Світало. Він позіхнув. — Видно тут, у Сватові, мені вже не виспатись.

Він навіть не уявляв, наскільки він близький був до істини.

Дорогу до Еренбергів Красл знав. Ще як їхав сюди поштовою каретою, за кілька кілометрів перед Сваговом він звернув увагу на їх замок. Тоді ж подумав, що треба відвідати старого генерала Еренберга, свого першого роботодавця. Колись його посилали з притулку до цього старого шляхтича, який ще за дійсної служби майже зовсім осліп. Красл читав йому газети,