Вальтер Скотт - Квентін Дорвард

раптом щосили відштовхнув од себе обох виконавців закону і з зв’язаними руками кинувся до шотландського лучника.

— Заступися за мене, земляче, — сказав він рідною мовою. — Благаю тебе іменем нашої Шотландії і святого Андрія. Я не винен, і я справді твій земляк. Заступися за мене, прошу тебе.

— Присягаюся святим Андрієм! Вони тепер повісять тебе, тільки вбивши мене! — вигукнув лучник, оголивши свій меч.

— Розріж мої пута, земляче, — сказав Квентін, — і я сам захищу себе.

Лучник мечем розрізав пута. Визволений бранець стрибнув до одного солдата з загону прево і несподівано вихопив у нього з рук алебарду[68].

— А тепер, — вигукнув він, — підходьте, коли наважитеся!

Обидва кати про щось пошепки говорили між собою.

— Їдь швидше і повідом пана прево, — сказав Труазешель, — а я затримаю їх тут, скільки зможу. Гей, солдати загону військового прево, до зброї!

Птіт-Андре сів на коня і поскакав, а солдати тим часом так поквапилися виконати команду Труазешеля вишикуватися, що дали змогу втекти і двом іншим арештованим. Мабуть, вони і не дуже дбали про те, щоб затримати втікачів, бо давно вже переситилися кров’ю таких бідолах. Адже навіть кровожерливі хижаки втомлюються вбивати. До того ж цього разу їм легко виправдатися тим, що, обороняючи Труазешеля, вони кинулися гуртом до нього; бо, треба сказати, між шотландськими лучниками й загонами військового прево давно існувала ворожнеча, яка часто призводила до сутичок.

— Ми досить сильні для того, щоб побити гоноровитих шотландців, коли це вам буде завгодно, — зауважив один з солдатів Труазешеля.

Але обережний кат подав йому знак, щоб він мовчав, і дуже чемно звернувся до шотландського лучника:

— Пане, ви завдали великої образи його милості військовому прево, втрутившись у справи королівського правосуддя, здійснювати яке — його законний обов’язок. Дуже несправедливо ви вчинили і щодо мене, бо сам закон віддав до моїх рук злочинця. Крім того, ви робите досить погану послугу і юнакові. Подумайте тільки: з п’ятдесятьох можливих для нього нагод бути повішеним він ніколи, мабуть, не буде так добре підготований до смерті, як то було перед вашим нерозважним втручанням.

— Якщо мій молодий земляк, — сказав посміхаючись шотландець, — поділяє думку, що я завдав йому лиха, то я поверну його до ваших рук без заперечень.

— Ні, ні! Ради самого неба, ні! — вигукнув Квентін. — Я волію краще, щоб ти відрубав мені голову твоїм довгим мечем — це більше личило б мені, ніж померти від руки такого негідника.

— Чуєте, як він ображає мене! — зауважив виконавець закону. — Ой лишенько! Як швидко ми відмовляємося од наших найкращих намірів! Дві хвилини тому він уже смиренно приготувався рушити на той світ, а тепер, бач, має нахабство ще й начальників ображати.

— Скажіть мені, нарешті, — спитав лучник, — що зробив цей юнак?

— Він утрутився в справу правосуддя, — відповів Труазешель з похмурою серйозністю, — знявши з дерева мертве тіло злочинця, повішеного моєю рукою, хоч на корі того дерева було вирізано королівську лілію.

— Як це сталося, юначе? — звернувся до нього лучник. — Навіщо ти вчинив такий злочин?

— Оскільки я прошу вашого заступництва, — швидко відповів Дорвард, — то розповім вам усю правду. Я побачив людину, яка мучилася у зашморзі на дереві, і перерізав вірьовку, бо мені стало жалі, нещасного. Я не думав тоді ні про які лілії, ні про левконії і не мав ніякого наміру образити французького короля так само, як і нашого найсвятішого папу.

— На якого ж тоді чорта було займати мертве тіло, га? — спитав лучник. — Ти можеш побачити тут повішених скільки завгодно. Пан прево лишає їх після свого об’їзду на кожному дереві. Отож тобі довелося б добряче попрацювати, якби ти надумався підбирати бідолах за катом. Проте що б там не було, я не залишу в біді свого земляка. Слухайте, пане виконавцю! Ви ж бачите, що це цілковите непорозуміння. Згляньтеся на молодого хлопця, та ще й чужоземця. На своїй батьківщині він не звик до таких швидких розправ, які ви встигаєте робити з вашим начальником.

— Це ще не значить, що вони не потрібні на вашій батьківщині, пане лучнику, — зауважив Птіт-Андре, який саме повернувся. — Сміливіше, Труазешелю, держися. Зараз тут буде пан військовий прево. Тоді побачимо, чи захоче він випустити з рук діло, не довівши його до кінця.

— Побачимо, — відповів лучник. — А от, до речі, і дехто з моїх товаришів прямує сюди.

Справді, коли прево Трістан наближався з своїм патрулем з одного боку горба, четверо чи п’ятеро шотландських лучників, на чолі яких скакав Балафре, швидко підіймалися з іншого боку.

У цій скруті Лезлі вже не виявив тієї байдужості до свого племінника, яку йому недавно закидав Квентін. Побачивши свого товариша й Дорварда зі зброєю напоготові, він закричав:

— Кеннінгеме, дякую тобі! Панове, на поміч! Це — молодий шотландський дворянин, мій племінник. Ліндзі, Гатрі, Тайрі, женіть, бийте!

Тепер сутичка, здавалося, неминуча, і хоч стрільців прево було більше, але зброя шотландських рицарів була краща, і це вирівнювало шанси на успіх. Проте військовий прево, чи то через те, що не був певен перемоги, чи боячись викликати невдоволення короля, подав знак своїм солдатам не сходити з місця. Він звернувся до Балафре, що виїхав наперед, як проводир іншого загону, чого це йому, рицареві королівської лейб-гвардії, заманулося рятувати якогось там злочинця?

— По-перше, — відповів Балафре, — я зовсім цього не роблю. Святий Мартіне! Мені здається, що між стратою якогось злочинця і вбивством мого племінника все-таки є різниця.

— Ваш племінник, ласкавий пане, так само може бути злочинцем, як і хтось інший, — сказав військовий прево, — а кожний чужинець у Франції мусить коритися французьким законам.

— Це так, але ми, шотландські лучники, маємо привілеї, — заперечив Балафре. — Хіба не так, товариші?

— Так, так! — гукнули вони разом. — Привілеї,