В. М. Куц - Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник.

ідею введення інституту кримінального проступку, не можна не погодитися із судженнями, що це можливо лише за умови широкої і всебічної його наукової експертизи з урахуванням європейського досвіду.

По-перше, поява інституту кримінального проступку ставить принципове питання щодо поняття та визначення його місця у системі законодавства. Зміст кримінальних проступків повинні становити діяння, що за чинним КК України належать до злочинів невеликої тяжкості, які відповідно до політики гуманізації кримінального законодавства повинні бути визнані такими, що не мають суспільної небезпечності, а характеризуються суспільною шкідливістю. Оскільки небезпечність і шкідливість є виключно оціночними поняттями, все залежить від того, якого консенсусу буде досягнуто в експертному середовищі. Зрозуміло одне – між злочином і кримінальним проступком існує суттєва різниця. Вона проявляється у фактичних наслідках їх вчинення, що має знайти своє відображення й у кримінально-правових наслідках вчинення цих видів кримінального правопорушення.

До кримінальних проступків слід віднести також найбільш тяжкі види адміністративних правопорушень, за які встановлено адміністративний арешт чи великі розміри штрафу, що вимагає змагального процесу розслідування та судового розгляду.

По-друге, одразу ж виникає проблема криміналізації і декриміналізації, особливо з урахуванням глибокого і всебічного вивчення соціальної зумовленості визнання відповідних видів правопорушень кримінальними проступками. Уважно потрібно ставитися до ідеї визнання деяких адміністративних правопорушень кримінальними проступками, як і, навпаки, можливої трансформації низки злочинів у проступки. Слід пам’ятати, що включення певної групи адміністративних правопорушень до КК України матиме не лише формальний характер, а й міститиме загрозу широкої фактичної криміналізації тієї частини адміністративних правопорушень, що вчиняють фізичні особи та мають значні показники за обсягом реального їх вчинення (наприклад, дрібна крадіжка, дрібне хуліганство). Ці показники для певних адміністративних правопорушень рахуються на мільйони.

По-третє, хоча сьогодні значна кількість науковців, які досліджують проблему кримінальних проступків, висловлюється за їх виокремлення в межах чинного КК України у виді книги Особливої частини з одночасним закріпленням основних характеристик цієї групи діянь у нормах Загальної частини КК України, існує й інша модель їх законодавчого визначення (крім окремого закону про кримінальні проступки). Її сутність у тому, щоб визнати кримінальними проступками нинішні злочини невеликої тяжкості, встановивши за їх вчинення замість позбавлення волі та обмеження волі арешт на строк, відповідно, до шести та до трьох місяців. Такий варіант вирішення проблеми був би найбільш оптимальним. До того ж, він гуманізував би кримінальне законодавство, адже замість злочинів невеликої тяжкості з їх покаранням аж до позбавлення волі та судимістю з’явилася б група кримінальних проступків без зазначених кримінально-правових наслідків.

На порядок денний у зв’язку з розробкою законодавства щодо відповідальності за зазначені проступки необхідно також поставити питання щодо введення до системи суб’єктів судочинства мирових суддів, які й розглядали б справи стосовно кримінальних проступків.

Впровадження кримінального проступку потребує вдосконалення форми кримінальної відповідальності за їх вчинення, а саме, застосування такої відповідальності не у формі покарання, а у формі кримінально-правового стягнення. Якщо в інших галузях права стягнення давно існує, чому б не запровадити його і в кримінальному праві? Окрім іншого, це виправдовувало б відсутність судимості при застосуванні кримінальної відповідальності за вчинення кримінального проступку. Судимість завжди пов’язується з покаранням, тому збереження покарання за проступки без судимості важко раціонально пояснити. Інша справа кримінально-правове стягнення без судимості.

2.3. Підстави й умови настання кримінальної відповідальності
2.3.1. Філософське та кримінально-правове обґрунтування підстави настання кримінальної відповідальності

Філософська підстава настання кримінальної відповідальності ґрунтується на ідеї свободи волі, свободи вибору суб’єктом варіанта власної поведінки в конкретних умовах об’єктивної дійсності. Якщо суб’єкт не має вибору між вчиненням суспільно небезпечного діяння та його невчиненням, кримінальна відповідальність виключається. Матиме місце крайня потреба. Отже, з філософських позицій підставою настання кримінальної відповідальності є свобода вибору (волі).

У теорії кримінального права зазначалися фактична та юридична підстави настання кримінальної відповідальності. Фактична підстава розглядалась як факт об’єктивної дійсності, що обумовлює настання кримінальної відповідальності. Таким є факт вчинення злочину.

Прихильники цієї точки зору юридичною підставою кримінальної відповідальності вважають наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого кримінальним законом.

У КК України 2001 року відбулося об’єднання фактичної та юридичної підстав в одну кримінально-правову норму (ч. 1 ст. 2 КК України). Це дало позитивний наслідок: припинилася дискусія щодо кримінально-правового поділу підстав настання кримінальної відповідальності на види. Отже, кримінально-правова (матеріально-правова) підстава настання кримінальної відповідальності одна: існування у діянні ознак складу злочину (ч. 1 ст. 2 КК України).

Проте слід виокремлювати й процесуально-правову (формальну) підставу, а саме: обвинувальний вирок суду, що набув чинності. Лише сукупність двох означених підстав здатна «запустити» механізм реалізації кримінальної відповідальності та чітко визначити початок її настання.

2.3.2. Склад злочину та його кримінально-правове значення

Традиційно склад злочину визначається як сукупність об’єктивних та суб’єктивних ознак, які характеризують діяння як злочинне. Об’єктивні ознаки характеризують такі елементи складу злочину, як його об’єкт, предмет та об’єктивну сторону, суб’єктивні ознаки – суб’єкта та суб’єктивну сторону складу злочину.

Щодо об’єкта злочину слід зауважити, що формальне його визначення не викликає суперечок серед дослідників цієї проблеми; воно полягає у тому, що: об’єкт – це те, що зазнає суспільно небезпечного впливу від злочинного діяння, в результаті якого об’єкт або зазнає шкоди, або йому створюють небезпеку її настання.

Щодо сутності та змісту об’єкта злочину існує безліч концепцій. Найбільш поширені серед них – захищений правом інтерес (Р. Ієрінг, Ф. Ліст); суб’єктивне право (В.Д. Спасович, А. Фейєрбах); безпека і добробут громадян (О.Ф. Кістяківський); блага та інтереси, що охоплюються законом (правові блага) (Г.В. Колоколов, Є.Я. Немировський, О.М. Круглевський); правові норми (М.Д. Сергієвський); норма права в її реальному бутті (М.С. Таганцев); у розумінні посереднього об’єкта, порушуваний припис, норма, а в розумінні безпосереднього об’єкта – суспільне відношення,