Борис Крумов - Варіант №1. На альпійській верховині

Треба було також роздобути відомості про дунайську військову флотилію і дунайський торговельний флот.

Перше завдання я сам собі придумав, а друге мені доручили зрозуміло чому. Очевидно, ці відомості вони вже мали. Для них важливо було перевірити, зможу я щось з'ясувати чи спробую їх обдурити. Ще одна перевірка. Як мені здається, так робить більшість розвідувальних служб. А може, це мені тільки здається…

Ми прибули вночі. Зупинилися за кількасот кроків од кордону. Звідти, скільки могли, увесь день спостерігали за пересуванням наших прикордонників.

Ватажком чи старшим групи був Безрукий. Він прекрасно знав цей район. Знав його і Кирпатий. Про мене теж можна було сказати, що добре орієнтуюся тут, але припускався промахів більше, ніж вони. Заспокоював себе тим, що при зустрічі з прикордонниками я діятиму на їхню користь.

Серед ночі ми попрощались із Кларком і подалися на північ.

Хоч які шаблонні описи диверсантів у наших книжках, вони відповідають дійсності. У рюкзаку — сухий пайок, печиво, шоколад, сигарети, усе болгарського виробництва, перев'язочний матеріал, ще граната, торбинки з патронами. По два пістолети в кишенях, у комірі — отрута, на поясі — кинджал. Кирпатий мав ще й автомат — він не довіряв пістолетам.

Зовні ми — туристи у вбранні із спортивного магазину в Софії. І кілька непомітних дрібниць, що про них знаємо тільки ми і які нам найбільше додають упевненості, що ми перейдемо кордон. Підошви — гумові, взуття — просочене спеціальною рідиною, що збиває зі сліду службових собак.

Я чув, що дехто з партизанів ненавидів собак більше, ніж поліцаїв. Таку ж ненависть до чотириногих «друзів» відчувають і диверсанти й бояться їх більше, аніж прикордонників.

Ми йшли один за одним. Хмарно, глупа ніч, повіває холодний вітер. Де саме ми перейшли межу, я не збагнув. Зрозумів, що ми у Болгарії, тільки тоді, коли Кирпатий стиснув мені лікоть. Здалося мені, що саме відтепер почнуться труднощі.

Зупинилися перед якоюсь просікою. Кирпатий радів передчасно. Ось тут межа. Отут контрольно-слідова смуга. Кирпатий посадив собі на плечі Безрукого й пішов задом наперед. Я мусив ступати в його сліди. Так і робив, хоча не дуже впевнений у наслідках.

Подолавши смугу, ми так само обережно продовжували йти один за одним. Йшли уздовж схилу ані гребенем, ані долиною і, в жодному випадку, — не стежками. Нарешті зупинились на галявині.

І тут я мало не накоїв дурниць.

Я заздалегідь, до найменших подробиць, обміркував свою поведінку. Вирішив і надалі залишатись Огняном, але тут мене лихий попутав. Я прицілився в голови своїх супутників і лише зусиллям волі примусив себе опустити пістолет…

Безрукий і Кирпатий були засуджені болгарським народним судом до страти. Що знали вони, те знав і я, і, потрапивши до рук органів влади, вони розкажуть не більше, ніж я, але я не можу привести їх живими до відділення міліції чи народної ради.

Діставшись до Софії, я одразу ж поясню, куди подалися мої супутники, але навряд чи доцільно одразу їх брати, І ще неправильніше буде брати обох. Тоді кожен зрозуміє, що виказав їх я, і моє повернення до Стамбула стане неможливим. Якщо тільки начальство не вирішить, що я мушу залишитись у Болгарії…

Безрукий повів нас в обхід галявини, і я заспокоївся. Хтозна, може, все від перенапруження, од перевтомлених нервів. Нам перетнув шлях якийсь живопліт. Поблизу — жодної оселі, і неясно, для чого він тут. Почали обходити пліт, але в цей момент злетіла ракета, і ліс залило червоним світлом.

Ми залягли й поповзли, аби якнайшвидше віддалитися від цього місця, де, видно, зачепили дроти якогось із тодішніх примітивних засобів охорони кордону. Далеко позаду почулися постріли. Мабуть, найближчу заставу піднято по тривозі.

Зрозумівши, що поблизу прикордонників немає, ми підвелись і побігли з усіх сил. Але не навмання — Безрукий добре знав цей район. Саме це знання зробило йому славу невловимого.

Ось так, подумав я, з нами покінчено. Зараз прикордонників нема, але далі не обійдеться без засідок. Постріли примусять усіх бути насторожі. Щойно помітять наші силуети, прошиють з автоматів без попередження. Разом з колишнім поліцейським начальником і колишнім жандармським підофіцером, які катували чесних людей, переслідували партизанів, згубили десятки болгар, як-от батьків Наска Розвідника і Райка Моряка, разом з ними загину і я!

Ні, така смерть не для мене!

І знову мене лихий попутав. Я підняв руку, але цієї миті вловив шепіт Безрукого:

— За мною — швидко! Вони далеко, не можуть натрапити на наші сліди.

Я сховав пістолет і побіг за ним. Усе витерплю! Тільки б ухопити найпотаємніші нитки цієї злочинної зграї.

За нами валували собаки. Ми наче справді відірвались від переслідувачів. На світанку зупинилися на порослому чагарями пагорбі. Ліворуч видно було вогні села. Кирпатий сказав, що це Лісова Поляна.

— Вона, — підтвердив Безрукий.

Коли розвиднілося, я зрозумів, що наша позиція була обрана не випадково. Тут ми могли триматися доти, доки не настане час для отрути, або доки я не знайду виходу із скрутного становища.

Троє чоловіків лежать один біля одного і мовчать — це тяжко. І ще тяжче від того, що один із них знає: інші для нього ніякі не товариші, а смертельні вороги.

Безрукий був стриманий, весь час прислухався і придивлявся. Іноді на «Американському курорті» він видавався мені неповоротким, незграбним, але, придивляючись до нього увесь час, поки ми переходили кордон, мені вже здавалось, що його не застане зненацька ні засідка, ні полювання прикордонників чи міліціонерів.

Кирпатий тримався спокійніше — із самопочуттям аса, для якого перехід з однієї держави до іншої є звичайною прогулянкою.

— Мені це не вперше, — говорив він. — Зав'яжи очі, я все одно впораюсь. Слухай, Огняне, а заведи нас до того виру, куди ти кинув генералову торбу.