Корнелія Функе - Володар драконів

— Відійди убік, драконе! — гукнув чоловік. — Швидше! Відійди убік і не дивись на нього, якщо тобі дороге життя.

— Ні, подивися на мене, вогнедишний черв’яче! — загорлав півень, б’ючи зміїним хвостом об скелю. — Подивися сюди!

Але Лунг подивився на людину, відскочив убік — і чудовисько побачило своє відображення в дзеркалі.

Жахливий зойк, що вирвався з пащеки мерзенного створіння, ще кілька днів лунав у вухах Лунга. Потвора змахнула крильми, і вся долівка в печері вкрилась отруйно-жовтим пір’ям. Потім вона почала збільшуватися у розмірах. Незабаром шипи на її голові торкнулися стелі печери — і в ту ж мить тіло монстра розірвало на тисячу шматків.

Лунг, не вірячи своїм очам, дивився на те місце, де щойно було чудовисько. Людина, що стояла поруч із ним, стомлено опустила дзеркало.

— Ще б трохи… — сказала вона, зітхнувши і притулила дзеркало до стіни печери. Лунг продовжував стояти як оглушений і дивився, витріщивши очі, на останки чудовиська. Перед ним лежали лише пір’я і жменька смердючого попелу.

Людина відкашлялась і несміливо підійшла до дракона трохи ближче.

— Дозволь представитись, — він злегка вклонився. — Барнабас Візенгрунд, професор археології, займаюсь фантастичними істотами усіх різновидів. Познайомитись із тобою — велика честь для мене.

Лунг зніяковіло кивнув.

— Дозволь тебе попросити, — продовжував Барнабас Візенгрунд, — вивергни, будь ласка, своє полум’я на останки цього мерзенного створіння. Це єдиний спосіб уникнути того, щоб печера ще сотні років випромінювала скверну. І цей жахливий сморід, — він затиснув свій великий ніс, — так само тоді зникне.

Лунг все ще здивовано дивився на людину, проте виконав її прохання. Коли він дихнув блакитним полум’ям на останки чудовиська, вони перетворилися на тонкий срібний пил, що наповнив мерехтінням усю печеру.

— О! — вигукнув професор. — Яка краса! Зайвий доказ того, що навіть із найпотворнішого іноді може вийти прекрасне, чи не так?

Лунг кивнув.

— Що це була за істота? — запитав він.

— Це… — Барнабас Візенгрунд всівся на камінь і втер спітнілого лоба. — Це, друже мій, був василіск. Теж казкова істота, як і ти, от лишень із числа темних сил.

— Василіск? — дракон здивовано похитав головою. — Ніколи не чув про такого.

— На щастя, ці чудовиська рідкісні, дуже рідкісні, — пояснив професор. — Вони зазвичай вбивають одним звуком свого голосу або єдиним поглядом своїх огидних очей. Будь-яка смертна істота на твоєму місці вже лежала б мертвою, але з драконом навіть василіску так швидко не впоратися.

— Але ти знищив його, — сказав Лунг, — всього лише за допомогою дзеркала.

— Так, це правда, — Барнабас Візенгрунд зі збентеженою усмішкою пригладив скуйовджене сиве волосся. — Але, знаєш, це було не дуже важко. Василіск не може терпіти вигляду свого відображення в дзеркалі. Утім, досі в мене не було можливості перевірити це на практиці, але так написано в усіх книжках. Іноді, як бачиш, на книги все ж таки можна покластися.

Дракон подивився на нього, розмірковуючи.

— Ти ж врятував мені життя, чи не так? — нарешті сказав він. — Як мені віддячити тобі за це?

— Не варто подяки! — професор посміхнувся Лунгу. — Це була для мене велика честь. Виняткова честь, можеш мені повірити, — він із захопленням дивився на дракона. — Я, знаєш, навіть мріяти не смів про те, що за своє коротке людське життя зможу зустрітися з драконом. Сьогодні для мене дуже, дуже щасливий день, — професор розчулено потер перенісся.

— Ти, я бачу, дуже багато знаєш про тих, кого ви, люди, називаєте казковими істотами, — Лунг із цікавістю схилився до Барнабаса Візенгрунда. — Більшість людей взагалі не знають, що ми існуємо.

— Я займаюся цим вже більше тридцяти років, — відповів професор. — Мені пощастило: коли мені було десять років, я зустрівся з лісовою феєю — вона заплуталася в сітці, що захищала вишню у нас у саду. Відтоді мене, звичайно, вже ніхто не міг переконати, що феї бувають лише в казках. Чому б, подумав я тоді, не бути насправді також решті казкових істот? І врешті-решт моїм фахом став їхній пошук — різноманітних фантастичних істот, про яких розповідається у давніх і дуже давніх історіях. Мені траплялося розмовляти з гномами про коштовні камені, з тролями — про смак деревної кори, з феями — про вічне життя і з вогняними саламандрами — про чаклунство. Але ти перший дракон, якого я бачу. Я був впевнений, що ваша порода вимерла.

— А що привело тебе сюди? — запитав Лунг.

— Пошуки Пегаса, крилатого коня, — відповів професор. — Але замість нього я знайшов цей грот. Над входом висічені на камені ієрогліфи, які застерігають від василіска. Розумієш, про ці чудовиська знали вже стародавні єгиптяни. Вони вважали, що василіски вилуплюються з отруйного яйця ібіса. Існує також теорія, що василіск з’являється тоді, коли п’ятирічний півень знесе яйце. Це, на щастя, трапляється не так вже часто. Хай там як, але на всяк випадок я сховав назовні біля входу дзеркало. Але, чесно кажучи, досі не наважувався зайти всередину.

Лунг згадав червоні очі василіска і відчув, що чудово розуміє професора.

— Ти його розбудив, — сказав Барнабас Візенгрунд. — Розумієш?

— Я? — Лунг недовірливо похитав головою. — Він мені теж так сказав, але я в цій печері тільки спав. Яким чином я міг його розбудити?

— Своєю присутністю, — відповів професор. — Я з’ясував у результаті своїх досліджень одну дуже цікаву річ: казкові істоти притягують одне одного. Кожна з них відчуває присутність