Корнелія Функе - Володар драконів

Бен розгублено подивився на нього.

— А звідки ж ти взявся? — запитав він. — У тебе що, немає домівки? Адже ти десь мешкав до того, як вони тебе зловили.

Мухоніжка сумно кивнув:

— Туди я не хочу повертатися. Я служив в однієї людини, якій повинен був щодня начищати золоті сонети, перекидатися і розповідати історії, аж поки в мене голова не піде обертом. Тому я від неї втік. Але мені завжди не щастить. Щойно я втік від господаря, як мене схопив крук і потягнув кудись. Минулої ночі в бурю він впустив мене із своїх пазурів — і куди ж? Простісінько на наметовий табір, звідки ми зараз вибралися. Ось така халепа. Мені завжди не щастить.

— Чудова історія, — сказала Сірчана шкурка. — Ходімо, нам пора, — вона потягнула Бена за рукав, але хлопчик не рушив із місця.

— Не можемо ми його просто тут кинути! — сказав він. — Зовсім самого!

— Можемо, — пошепки сказала йому Сірчана шкурка. — Тому що я жодному слову у цій зворушливій історії не вірю. Щось із цим малим не так. Хіба не дивно, що він тут з’явився в один і той самий час із нами? До того ж не даремно він пов’язаний із круком.

— Але ж ти казала, що круки підозрілі, лише коли вони самі по собі, — відповів Бен. Мухоніжка робив вигляд, ніби не помічає їхнього перешіптування, але потроху присувався ближче.

— Забудь про те, що я казала! — прошепотіла Сірчана шкурка. — Я багато кажу всіляких дурниць.

— Як, ось зараз, наприклад, — зауважив Бен. — Він нам допоміг, ти, мабуть, забула. Ми перед ним у боргу, — Бен простягнув гомункулусу руку. — Ходімо, — сказав він. — Побудеш із нами, поки не знайдеться місце, де тобі сподобається. Домовилися?

Мухоніжка схопився на ноги і низько вклонився хлопцеві.

— У вас добре серце, ваша милість, — сказав він. — Я з величезною вдячністю приймаю вашу пропозицію.

— Боже ти мій, — простогнала Сірчана шкурка і роздратовано відвернулася. За всю дорогу до грота вона не сказала жодного слова.

А Мухоніжка сидів у Бена на плечі і метляв ногами.

Лунг ні про що не турбувався. Він спав глибоко й міцно. Назовні все сильніше пекло сонце, але в гроті було як і раніше прохолодно, і драконові снилися гори, гноми, які видираються його хвостом, і брудний канал, що тече повз людські оселі.

Раптом він підвів голову. Щось його розбудило. У ніс вдарив огидний сморід, що захлеснув його, як брудна вода з його сну. Зарості терну перед входом раптом зів’яли, листя пожухло й згорнулося в рурки.

Дракон підвівся, стривожений, і став прислухатися. З розколини у найтемнішому кутку печери долинуло шипіння, шурхіт пір’я, скрегіт кігтів по кам’яній долівці. І раптом із мороку виникло найогидніше з чудовиськ, які Лунг коли-небудь бачив.

Воно було схоже на величезного півня з жовтим пір’ям і величезними крилами, втиканими колючками. Нерухомі очі були криваво-червоного кольору, а на огидній голівці здіймався вінець блідих шипів. Лускатий хвіст звивався як змія і закінчувався кігтем, що тягнувся до невидимої здобичі. Чудовисько повільно рушило до Лунга.

У дракона перехопило подих. Голова у нього запаморочилася від смороду. Він відступав, поки хвіст його не заплутався у тернових чагарниках перед входом.

— Ти розбудив мене, — гарикнуло чудовисько. — Драконе! Вогнедишний черв’яче! Твій солодкуватий запах проник до мого найтемнішого сну і порушив його. Що знадобилося тобі у моїй печері?

Лунг обтрусив із хвоста гілки терну і ступив назустріч чудовиську. Сморід, що оточував мерзенне створіння, як і раніше заважав йому дихати, але він більш не боявся цю потвору.

— Я не знав, що це твоя печера, — відповів він. — Пробач, але, якщо ти дозволиш, я побуду тут, поки не стемніє. Я не знаю, де ще мені сховатися від людей.

— Від людей? — просичало чудовисько. Воно зареготало, роззявивши кривий дзьоб. — Ти ховаєшся від людей у моїй печері? Це чудово. Так, це справді чудово.

Лунг із цікавістю подивився на огидного півня.

— Хто ти? — запитав він. — Я ніколи не чув про таку істоту.

Півень із пронизливим криком розправив колючі крила. З пір’я посипалися мертві жуки і павуки.

— Ти не знаєш мого імені? — верескнув він. — Ти не знаєш мого імені, вогнедишний черв’яче? Я найбільший жах у цьому світі, і ти розбудив мене. Ти — світло, але я — найчорніший морок, і я поглину тебе. Ми не можемо перебувати разом в одному і тому ж місці. Ми як день і ніч.

Лунг немов прикипів до місця. Він хотів ворухнутися, загнати мерзенного півня своїм полум’ям назад у розколину, з якої той виповз, але лапи не підкорялися йому. В очах чудовиська спалахнуло полум’я. Шипи на його голові затремтіли.

— Подивися на мене, вогнедишний хробаче, — прошепотів жовтий півень. — Подивися мені просто в очі.

Лунг хотів відвернутися, але червоні очі не відпускали його. Від їхнього погляду голова його сповнювалася чорним туманом. У ньому зникало все, що він знав.

Раптом різкий біль повернув його до реальності. Хтось щосили наступив йому на хвіст. Лунг обернувся і побачив біля входу в печеру худорлявого чолов’ягу в шортах. У руках у нього було дзеркало. Він тримав це велике кругле люстро високо