Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

— Перевіряє? — здивувалася дівчинка.

— Розумієш, він любить влаштовувати людям випробування. Іноді — жорсткі випробування. До того ж, ти могла виявитися шпигункою. Вибач за відвертість.

Марічка усміхнулася. Це припущення про шпигунство здалося їй кумедним. Та як не крути, в неї не було вибору: лише чекати.

Минали дні. Загалом, у палаці було цікаво: краса неперевершена, з якою Марічку щодня знайомив Принц; а на обід давали різноманітне морозиво, горіхи, сушені фрукти і багато всього смачного. Не вистачало лише чогось гарячого, іноді так хотілося звичайного чаю!

Біля палацу росли сосни та ялини, а трохи далі були високі й круті гірки. Марічка, вперше їх побачивши, відмовилася з’їхати навіть на санчатах, що вже й казати про лижі! І лише спостерігала, як весело катався Принц. Їй дуже хотілося приєднатися, але було страшно.

Одного дня, коли після прогулянки діти їли лимонні тістечка, сидячи в Маріччиній кімнаті, туди зазирнув Мороз. Раніше він ніколи не відвідував Марічку.

— Де були сьогодні? — запитав він серйозно, але досить привітно.

— Ми ходили на гірки, тату. Було так чудово! Удвох набагато веселіше! — повідомив Принц. Король поцікавився:

— А тобі, Марічко, сподобалися наші гірки?

— Так. Дуже. Але я не наважилася поки що з’їхати, вони такі височенні!

— То ти боягузка? — суворо запитав Мороз. Марічка пожалкувала, що зізналася. Вона спохмурніла:

— Я просто не хочу покалічитися!

Король якусь мить дивився на неї мовчки, а потім засміявся:

— Ти боїшся кататися з гори зі Снігом? Сину, ти хоч пропонував дівчинці з’їхати разом на санчатах?

— Я не хотів бути набридливим, батьку, — відповів Принц. — Тому, коли Марічка відмовилася підкоряти гірки, я не наважився…

— Ну от що, — Король поглянув на хлопчину, потім на дівчинку, — ти її покатаєш. Можете не звітувати мені, що з цього вийде.

Він коротко усміхнувся і вийшов з кімнати.

— Я боюся! — пискнула Марічка.

— Ти ж будеш зі мною! — відповів Сніг. Його блакитні очі сяяли. — Ти навіть не уявляєш, як це класно! Завтра ми кататимемося разом. А зараз я піду, маю ще справи. Я розбуджу тебе вранці.

Він поцілував Маріччину руку і швиденько пішов. Дівчинка сиділа і дивилася йому вслід, зачарована: Принц так несподівано змінився! Цей хлопчик завжди поводився так делікатно, що іноді здавався нерішучим. Він часто вибачався, завжди перепитував Маріччиної згоди, коли мав якусь ідею, що стосувалася їх обох. Щоразу його ідеї були чудовими, і врешті-решт Марічка вирішила погоджуватися, куди б він не запросив її, що б не запропонував. Адже все було весело: і ковзанка, і крижані ґроти та лабіринти, і різні снігові ігри, і знайомство з феями-сніжинками, і прогулянки на собачих упряжках. Проте Сніг щоразу хвилювався, що дівчинці може бути нецікаво. А це — на тобі! «Завтра ми кататимемося разом!» І ніяких «чи ти хочеш?», «чи ти згодна?» Марічка лежала під ковдрою і думала про це, аж поки заснула. Взагалі, тут вона часто спала подовгу. Спочатку це її тривожило, але потім вирішила, що в Білому Палаці все по-іншому і не варто хвилюватися через такі дрібниці. Тут і час іде ніби повільніше.

Та цього ранку спати довго не довелось. У двері постукали, і сонна Марічка побачила Принца. Він зазирнув до кімнати і нагадав про сьогоднішні плани.

— Досить спати! Погода чудова! — гукнув він. — Я чекаю на тебе надворі.

І Марічці нічого не лишалося, як підвестися, вдягтися і йти зі Снігом на гірки.

Першого разу, поки санчата несли їх з гори, Марічка несамовито верещала. Санчата зупинилися, і ще з півхвилини вона не наважувалася розплющити очі. А коли поглянула навколо і вгору, то ледь повірила побаченому.

— Це аж звідти ми злетіли? — запитала вона в Снігу, котрий озирався на неї трохи збентежено:

— Ти дуже налякалася? — запитав він.

— Я хочу ще! — несподівано для себе самої весело й рішуче відповіла Марічка. Принц підхопився з санчат, схопив на руки дівчинку і закружляв її. Обоє дзвінко сміялися. Потім Сніг схилив голову і торкнувся Маріччиних вуст. Дівчинка здригнулась і спробувала звільнитися. І справа не в тім, що вуста Принца виявилися холодними, навпаки, такий холод ніби обпікав… Просто думки наплинули хвилею і змусили пригадати, для чого вона в цьому краї.

— Скажи мені, Сніг, як довго я вже живу тут?

Принц дивився на неї сумно і мовчав. Дівчинка смикнула його за комір:

— Чому мовчиш? Адже ми стали старшими, ми — обоє! Чи не так? Тут немає жодного календаря і плин часу не відчувається. А твій батько досі не відповів, чи допоможе мені дістатися додому.

— Король не зробить цього, — відповів Принц. Його голос був приглушеним.

— Ти знав це з самого початку! — вигукнула дівчинка зі сльозами. Їй захотілося боляче вдарити Принца, але вона просто обійшла його і швидко, як лише могла, подерлася вгору. Скільки часу вона тут втратила? Чому так сліпо вірила цьому хлопцеві? Що може відчувати його холодне серце?

Її обігнав сніговий вихор — і Принц опинився перед нею.