Марина Рибалко - Марічка і Червоний Король. Подорож туди, де сніг

class="book">— Я не знав спочатку. Спочатку я думав, що батько випробовує тебе, щоб вирішити, чи ти варта його допомоги, але потім…

— Потім ти все зрозумів, але вирішив не говорити мені? Я думала, ти — мій друг, а ти — зрадник!

— Може, я і зрадник! Звинувачувати завжди легко! — гаряче відповів хлопець. — Та чому ти все бачиш лише з одного боку? Що б ти робила на моєму місці, кого б зрадила: батька чи кохану людину? А може, себе? Король хоче, щоб ти лишилась, і скажу тобі відверто, він береже тебе для мене. Я зрозумію, якщо ти відмовиш мені. Але сам я не міг відмовитися від тебе.

Марічка сіла в сніг.

— Що вам усім потрібно від мене? — запитала вона тихо тремтячим голосом.

Принц сів поруч:

— Мені потрібна лише ти. Але розумієш, річ у тім, що ти — дівчинка з Реальності.

Він помовчав і сказав:

— Напевне, колись ти побажала чогось такого, що привело тебе сюди, в наш світ. І тепер твоя мрія здійснюється. Лише ти, здається, більше не хочеш, щоб вона здійснилася, бо так рвешся назад. Скажи мені, Марічко, що такого ти загадала?

— Не знаю.

Але вона знала. Все справджується. Вона у казці, прекрасний Принц хоче, щоб вона стала його дружиною… Можливо, казка не та, або Принц не такий прекрасний? Ні, все тут неймовірно цікаве, а Сніг — гарніший з усіх хлопців, яких Марічка будь-коли зустрічала. Але вона не могла відмовитися від бажання повернутися додому. Лише той світ для неї справжній, а цей — ніби довгий сон. Хоч і цікавий, але сон…

Марічка та Сніг посиділи так іще трохи, потім Принц підвівся і подав дівчинці руку. Тієї ж миті їх підхопив білий вихор — і вони опинилися на вершині гори, разом із санчатами. Марічка сіла на них, так просто посидіти, але раптом відштовхнулась і помчала з гори з шаленою швидкістю. А наступної секунди світ навколо перекинувся, вона відчула різкий біль і зомліла.

Марічка опритомніла у своєму ліжку і зрозуміла, що лежить нерухомо вже давно. Принц сидів поруч і тримав її за руку. Він дивився вгору і не бачив, як вона розплющила очі. Вона ледь поворухнула пальцями — і Сніг стрепенувся, поглянув на неї. Він рвучко схилився і поцілував її руку, потім промовив:

— Нарешті! А то якби ти не прокинулась, батько прогнав би мене з замку!

В його очах бриніли сльози і читалися зовсім інші слова. Слова, які він не наважувався сказати. Він зітхнув:

— Ну навіщо ти поїхала з тієї гірки сама? Зі мною була б у безпеці.

Марічка хотіла запитати, що з нею сталося, але говорити було важко. Отже, тепер їй довго лежати ось так — майже нерухомо.

І дійсно, вона одужувала дуже повільно. Принц майже не відходив від неї, підтримував її, коли вона ледь-ледь ходила по кімнаті, і виносив на свіже повітря. Він запевняв її, що вона обов’язково скоро знову рухатиметься так само вправно, як і раніше. І дівчина вірила йому. За ці тижні Принц став їй майже братом, але не став коханим. З невідомих причин кохання оминало Марічку.

У той довгий і такий важкий період вона багато думала. Іноді дуже не хотілося навіть думати, але змушувала себе не забувати про свою мету. І будувала плани. Потім подумки руйнувала їх і вигадувала нові.

23. Снігами

Марічка не так давно знову стала на ноги, але намагалася якнайбільше ходити на лижах. І що не день це їй вдавалося краще. Іноді вона вирушала далеко від палацу. Сніг уже відпускав її одну, не боячись, що вона знесиліє і не зможе повернутися.

Марічка готувалася до втечі. Вона вирішила завітати до Зеленого Королівства — країни старих лісів. Для втечі дівчинка заздалегідь підготувала торбину, заховала її в снігу під ялиною в безлюдному місці і потихеньку носила туди харчі.

Марічку тривожило, що Червоний Король може з’явитися відразу, як вона залишить межі Білого Королівства, а то й раніше. І хтозна, чи цього разу він дозволить їй мандрувати далі. Останнім часом щоранку вона просиналася з відчуттям, що Вогонь перебуває десь поруч. Та поруч був лише Сніг.

Марічка вдавала, що щаслива тут, а насправді все було приготовано до втечі. І от вона — вже сильна і вправна — наважилася вирушити в подорож.

Дорогою забрала зі схованки торбу з їжею. Бігла на лижах швидко, погода видалася ясною, сніг поскрипував, і вірилося, що вдасться досягти мети. Стемніло. Марічка настелила соснового гілля, вкуталась у ковдру і лягла спати. «Ще два роки тому я б так могла замерзнути і лишитись у цьому снігу назавжди, а тепер якось звикла до постійного морозу», — подумала дівчинка, засинаючи. Вона прокинулась із першими променями сонця, обтрусилась і знову вирушила в дорогу. Сніг летів дедалі рясніше, хвилин за двадцять важко стало дивитися, білі холодні клапті заліплювали очі. Але Марічка йшла. Вона побоювалася, що Принц знайшов її. Адже якщо Червоний Король бачив усе, що освітлювалося навіть одним-єдиним сірником, то в таку заметіль Сніг, напевне, також все навколо бачить. А там хтозна. Може, він і не такий сильний. Але Маріччину втечу він, імовірно, вже помітив, адже він хоч раз на день її відвідує. Може, і мете так, бо він сердиться або хвилюється. Та що думати? Треба йти. Просто вперед.

До обіду заметіль стихла і стало