Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

Перевдягання душ
Тих відспівають, а вони — живі У наших душах, квітах, у крові... А ці співають! — хоч душа в них — яма. ...Дивлюся, як поважно, хазяями Вони статечно всілись на траві В непогрішимій вірі, що — живі. Та й спритно ж ви нової затягли! Не встигли обізватись треті півні, Як над устами, що спивали пінку, Козацькі вуса з викрутом лягли. А покажіться, хлопці, як ви є — Мої, колись близькі, тепер — колишні? Гай-гай, видовище таки невтішне, Та що подієш — час бере своє: Сивесенькі. І зуби вже — не креш. І серце ледь не вискочить з орбіти. То нащо б так за молодими бігти? Себе і час, на жаль, не обженеш. Онуки, у загонистій ходьбі, Оглянувшись на вас, беруть на жарти: — Пощо мінять їм, як штани, штандарти? Вже ж треті поміняли, далебі, Впродовж лише останньої доби. — Та й зникли за юначий обрій свій... Сидять, захекані, мої колишні. — Не наздогнали? — запитав утішно. — А, може, і не варт смішити світ? А, може б, дати серцю одійти Від міньбища корогвами на стяги? Бо вернуться онуки із розваги — І не впізнають, де чиї діди? — ...Та раптом з Волги потягло — і враз Загелготіли, як сполошні гуси. І вмить сховалися козацькі вуса Під бороди, косоворотки й... квас. З Дніпра війнуло — матінко моя: У змиг злиняли злякані кафтани, І вже тіла їх облягли жупани — Ну хоч пиши з натури Мамая! Дихнуло Еміратами — і вмент Уже клянуться ревно на Корані. І над чалмою в правовірній шані Зелений стяг розкрилюється в лет! А як Сінайський шмагонув парчу, — Ураз припали до Звізди Давида. І ти ж дивись: устигли ще завидна Переметнутись до Стіни Плачу! Війнуло з Півдня... І пішло по колу