Яна Юріївна Дубинянська - Свій час

— Ти маєш послухати «Кадаврів», — сказала вона. — Це такий гурт, у нас спільна програма, я читаю під музику. Геть інакше звучання. Якщо, звісно, ти прешся від техно. Як тебе звати?

— Богдан.

— В універі навчаєшся?

— На фізичному.

— Ух ти! Клас, бо всі навколо миршаві гуманітарії. То ти взагалі не по віршах?

— Щось таке.

— А скажи, у вас там…

Її цікавило буквально все. Добру годину вона по краплині витискала з Богдана подробиці всього його життя, від поїздки на море в чотири роки і до епопеї зі вступом, зачіпаючи принагідно біографії однокурсників і викладачів, а також стислі курси спеціальних дисциплін. Вона чесно зізналася, що в школі складала фізику винятково за шпорами, до того ж чужими, вона не пам’ятала не тільки закону Ома, але і того, як час співвідноситься зі швидкістю та відстанню! Зате її допитливість була чесна і жвава, мов сонце за шибкою. Вона намагалася вникнути у суть всього, жадібно витягала деталі, перепитувала. Про те, щоб завести мову про серйозне і справжнє, звісно, не було й думки, але…

Вареники безнадійно вихолонули і злиплися, натомість Арна, майже не замовкаючи, примудрилася давно змолотити все своє м’ясо і вже підчищала з тарілки останні обрізки овочів. Хустинку якоїсь миті скинула — гаряче — і сяяла поголеною головою, що на ній яскраве світло з вікна позначало ледь помітний світлий підшерсток.

Геть ні на кого не схожа, дивна, але з нею раптом, він не зауважив, коли саме, стало так легко, як ні з ким іншим. Богдан уже сміявся з її жартів, на запитання відповідав цілком розлого і майже наважився був сам про щось її спитати. Але запитання не придумувалося: вона була немов з одного шматка, ціла, жодна частковість щодо неї не мала сенсу. А просто сидіти і теревенити з нею було класно. Байдуже, про що. Скільки завгодно, хоч і до вечора, хоч і всю вічність.

Цієї миті Арна й зістрибнула з ослона — її ноги далеко не досягали до підлоги, і приземлилася вона на півзігнуті, наче кішка. Поглянула вимогливо:

— Дожовуй, і ходімо на Марковича.

Богдан теж встав, відсунувши тарілку:

— Ходімо.

— Ще чого, жери давай. Чоловік мусить жерти, інакше проблеми.

— Які? — запитав Богдан, зашарівся і негайно додав:

— Та ні, запізнимося.

Арна засміялася:

— А ти топчи швидше. Ти взагалі маєш жити значно швидше.

— Як це? — вийшло непевно, холодне тісто склеювало зуби, але він справді зголоднів, і було навіть смачно, лише напружувало, що Арна стоїть і чекає.

— Дуже просто. Стоп-стоп, не квапся, бо вдавишся. Ти кльовий, Богдане, але страшенно повільний. Як ти так живеш? Нудно ж.

Він активно жував, тому вирішив, що можна не відповідати.

Арна пов'язала хустину і стала трохи схожа на звичайну дівчину. Потім наділа окуляри; на той час Богдан героїчно впорався з варениками і глянув на годинник. Було за п’ять друга, точніше, за сім — він підніс до вуха зап’ястя, почув швидке цикадове цокання і побіг за Арною, яка вже підходила до дверей. Озирнулася:

— Але Марковича ти бодай читав?

— Ні, — зізнався Богдан, розчиняючи перед нею скляну стулку.

— Здуріти. Добре, я принесу тобі книжку.

Сказала просто, ніби вони були сто років знайомі, вчилися на одному потоці чи щось таке, регулярно бачилися і не потребували додаткового підтвердження цього факту. Жодних натяків чи прихованих запитань; Богдан навіть не відразу допер здивуватися. Аж раптом помітив, що вони йдуть, тримаючись за руки: як це сталося, він не пам’ятав, хоч встрель.

— Маркович кльовий, — сказала Арна. — Я думала, в нього значно більше понтів. А з вигляду звичайний, нормальний дядько. От знаєш, я не вірю. Такий увесь простий, а наклади в нього навіть крутіші, ніж у тієї мимри. Хочу подивитися, як він працює з публікою. Цікаво. Потім завалимося до Надьки на д/н, а з шостої ми з «Када…» Блін!!!

Вона різко загальмувала, і Богдан за інерцією сильно смикнув її за руку — перш ніж здогадався відпустити.

Арна стояла посеред вулиці і стишено, але емоційно матюкалася.

— Проблеми? — дурнувато запитав він.

— Я кретинка, — повідомила вона. — Забула віддати диск. Тепер вони дулю доріжки зведуть, і наша репетиція сьогодні нафіг накривається. А з першого вже турне. І не дзвонять же, падлюки, ніби так і треба!!!

В її руці, яку Богдан оце щойно відпустив і досі пам’ятав на дотик, долонею, шкірою, вже сяяв мобільник із тріпотливими підвісками, Арна раз по раз намагалася комусь додзвонитися, не додзвонювалася, матюкалася дедалі вигадливіше і голосніше, а потім телефон уже опинився в неї біля скроні — і тут поперло по-справжньому: половини слів він, Богдан, який виріс у найзабиченішому районі свого аристократичного міста, ніколи й не чув.

Перематюкавшись, Арна опустила телефон і подивилася на нього. Дуже сумно подивилася, це просвічувалося навіть крізь її окуляри.

— Доведеться їм завезти. Блін, пертись аж на Писхів… і Маркович пролітає, шкода.

— Давай я поїду.

Не міг же він, справді, не запропонувати.

— А давай, — легко погодилася вона і полізла в полотняну торбинку на боці. — Продиктуй мені свій