Гілберт Кійт Честертон - Смиренність отця Брауна

що сяяли позолоченими барвистими кольорами. Цю розкішну вітрину обліпили вуличні хлопчаки — шоколадки були в тих блискучих золотих, червоних і зелених обгортках, які чи не спокусливіші від самого шоколаду, а величезний білосніжний весільний торт у вітрині був недоступний і заманливий, наче Північний полюс, якби він увесь раптом перетворився на величезний льодяник. Зрозуміло, що настільки різнобарвні спокуси не могли не принадити всю довколишню дітвору віком до десяти, а то й до дванадцяти років. Але ця скромна крамничка не була позбавлена привабливості й для дещо старших: від вітрини не міг відійти молодик років принаймні двадцяти чотирьох. Ця кондитерська і для нього була сліпучим дивом, але вабили його не лише шоколадки — хоча їх, до слова, він теж не проти був би скуштувати.

Це був високий кремезний юнак з рудим волоссям і рішучим, але якимось байдужим поглядом. Під пахвою він тримав сірий портфель з чорно-білими ескізами, які запропонував за прийнятною ціною видавцям після того, як дядько (котрий був адміралом) позбавив його спадку за прихильність до соціалізму, хоча насправді він виступив із доповіддю проти цієї економічної теорії. Звали юнака Джон Тернбул Енгус.

Увійшовши нарешті до крамниці, він попрямував до дверей за стійкою, через які втрапив у своєрідне кафе-кондитерську, і ледь торкнувся капелюха, вітаючись з молоденькою офіціанткою. Це була смаглява дівчина в елегантній чорній сукні з рум'янцем на щоках та меткими темними очима; вичекавши скільки годиться, вона підійшла до молодика прийняти замовлення.

Замовлення, мабуть, завжди було однаковим.

— Будь ласка, булочку за півпенні й філіжанку чорної кави, — діловито попросив він. Але не встигла дівчина відійти, як він додав: — А ще я прошу вашої руки.

Смуглолиця красуня кинула на нього гордовитий погляд і сказала:

— Не люблю таких жартів!

Рудоволосий юнак несподівано серйозно поглянув на неї.

— Присягаюсь, я не жартую, — сказав він, — це так само безсумнівно… так само безсумнівно, як і те, що ця булочка коштує півпенні. Це аж ніяк не дешевше від булочки: за це теж треба платити. Це так само шкідливо, як і булочка. Від цього травлення розладнується.

Смаглява красуня довго не зводила з нього темних очей, болісно силкуючись його зрозуміти. Нарешті на її обличчі промайнула якась подоба усмішки, і вона опустилася на стілець.

— Вам не здається, — невимушено розміркував Енгус, — що поїдати ці булочки, коли вони коштують усього півпенса, насправді жорстоко? Адже вони могли б подорожчати до пенса. Я облишу цю варварську забаву тільки-но ми одружимося.

Дівчина встала зі стільця і підійшла до вікна. Видно було, що вона глибоко замислилася, але не відчувала до юнака жодної неприязні. А коли вона нарешті рішуче обернулася, то з подивом побачила, що Енгус вже спустошив вітрину і розкладає на столі свою здобич. Тут були і піраміди цукерок в яскравих обгортках, і кілька таць із канапками, і два графини, наповнені тими таємничими напоями — портвейном і хересом, які є незамінними в кондитерській справі. Ретельно розмістивши все це, він поставив у центрі білосніжний глазурований торт, який слугував головною прикрасою вітрини.

— Що це ви робите? — запитала дівчина.

— Те, що належить, люба Лауро… — почав він.

— Та, заради Бога, заждіть! — вигукнула вона. — І не розмовляйте зі мною у такому тоні. Я питаю, що це таке?

— Урочиста вечеря, панно Хоун.

— А це що? — запитала вона, нетерпляче вказуючи на білосніжну зацукровану гору.

— Весільний торт, пані Енгус.

Дівчина підійшла до столу, схопила торт і віднесла на місце, у вітрину; потім повернулася і, граційно спершись ліктями на стіл, глянула на молодика не без прихильності, але з неабияким роздратуванням.

— Ви навіть не даєте мені часу подумати, — сказала вона.

— Я не настільки дурний, — відповів він. — І у мене свої уявлення про християнське смирення.

Вона не зводила з нього очей, але, незважаючи на посмішку, обличчя її ставало все серйознішим.

— Пане Енгус, — спокійно промовила вона, — перш ніж ви знову візьметеся за свої дурниці, я повинна коротко розповісти вам про себе.

— Це мене тішить, — відповів Енгус серйозно. — Але якщо вже на те пішло, заодно розкажіть і про мене.

— Замовкніть і вислухайте мене, — сказала вона. — Мені нема чого соромитися і навіть жалкувати немає про що. Але що ви заспіваєте, коли довідаєтеся, що зі мною трапилася історія, котра мене анітрохи не компрометує, але переслідує як жахіття?

— Ну, якщо на те пішло, — серйозно відповів він, — мабуть, треба принести торт назад.

— Ні, ви спершу вислухайте, — наполягала Лаура. — Почнемо з того, що мій батько тримав готель під назвою «Золота рибка» у Ладбері, а я працювала за стійкою бару.

— А я все думаю, — докинув він, — чому в цій кондитерській панує такий благочестивий християнський дух.[20]

— Ладбері — це всіма забута, глуха, поросла бур'яном діра в одному зі східних графств, і «Золоту рибку» відвідували лише заїжджі комівояжери та ще найнеприємніша публіка, яку тільки можна уявити, хоча ви цього навіть і уявити не зможете. Я маю на увазі тих дріб'язкових, нікчемних людців, у яких ще вистачає грошей, аби байдикувати й тинятися барами або робити ставки на перегонах. Їхній поганий одяг був незрівнянно кращий від них самих. Але навіть ці молоді покидьки рідко вшановували нас відвідинами, а ті двоє, що заходили частіше, були не кращими, а гіршими від інших завсідників геть