Мері Дженнінгс Хегар - Стріляй, як дівчисько

яка регулює потужність) — і літальний апарат починає падати, немов камінь. Усе добре: ця запасна енергія знадобиться вам, щоб не розбитися.

Коли ви різко розвернете гелікоптер до вітру (під час цього маневру не можна розвертатися занадто довго, бо це пришвидшує падіння), вам слід знову взяти літальний апарат під контроль, щоб приземлитися в призначеному місці. Відчуття таке, ніби ви на спині розлюченого, охопленого панічним страхом бика і вам якось треба його приборкати, щоб проїхати на ньому через спеціальні ворота, перш ніж він скине вас.

З наближенням до землі слід насамперед задерти ніс угору, щоб зменшити швидкість повітряного потоку, а потім, не чекаючи, поки вертоліт упаде на хвіст, вирівняти його й акуратно посадити. Він ковзає по посадковій смузі, немов по лижні, у повітря летять іскри, а ви повільно зупиняєтесь і, широко усміхнувшись, дивитеся на інструктора, щасливі, що досі живі. Потім він дивиться на вас і, хитаючи головою, записує все, що ви зробили неправильно. Це один з найкращих і воднораз найгірших моментів навчання.

Після кожного польоту ви готуєте виснажливий звіт. На цьому етапі екіпаж обговорює кожний момент — від інструктажу перед польотом до інспекції літального апарата після нього. Нас оцінювали за багатьма параметрами. Деякі були конкретні — наприклад, здатність ширяти в межах трьох метрів або тримати швидкість повітряного потоку плюс-мінус п’ять вузлів. Інші, як-от психологічна зорієнтованість на ситуацію або судження, були ситуативними враженнями інструктора. Я досить добре показувала себе на підготовці пілотів, але, звісно ж, зробила кілька помилок. Проти конструктивної критики нічого не мала, однак «гачків» за польоти (оцінка «U» — «unsatisfactory», тобто «незадовільно», що фактично означало провалений тест) дістала небагато.

Моїм головним інструктором був містер Едмундс, і, власне, завдяки йому я стала набагато кращим пілотом, ніж могла б бути. Пілот «Г’юї» ери В’єтнамської війни містер Едмундс відав про гелікоптери найбільше за всіх. Він був суворий, але справедливий, і я нічого не прагнула так сильно, як його визнання. Я від самого початку розуміла, як мені пощастило, що мене приписали саме до нього. Сподіваюся, згодом він пишатиметься моєю кар’єрою.

Але я пам’ятаю один день підготовки, коли мною не варто було пишатися. Я мала досить складний політ — здавалося, на моє взагалі нічого не виходить. Це був не мій день, однак якщо ти пілот, то не маєш права розслаблятися під час польоту. У реальній ситуації ніхто не поспівчуває, що тобі випав такий день.

Після польоту ми повернулися до нашого паркувального місця, зависли над ним і приземлилися. Коли замовкли гвинти, я зняла навушники й подивилася ліворуч через панель керування, щоб оцінити реакцію свого інструктора. Його худорлява статура й густі білі вуса не подавали жодного знаку, що він думає про політ, але його мовчання було дуже промовистим. Я дивилася, як його рука клацає перемикачі верхньої панелі на стелі кабіни пілотів, аж раптом він склав пальці у формі літери «U» і вдав, що його рука падає вниз і злітає вгору, немовби прив’язана до амортизаційного троса. Отак він повідомив, що я загачкувала політ, і, якби мене не огорнув сум, усе видавалося б досить смішним. Я глибоко вдихнула й відстібнула пасок безпеки. «Сьогодні буде веселий аналіз», — подумала я.

Пізніше, повертаючись після всього з похнюпленою головою, я наткнулася на когось і відлетіла від поштовху. Розлючена, я підвела очі.

— Хе-хе… От чорт! Як справи, Ем-Джей?

Це був, трясця його матері, Кінан Зеркель. Я обхопила його руками, а він підняв мене й покрутив у повітрі.

— Зерку! Господи, як приємно тебе бачити! У мене був гівняний день, і я з радістю випила б.

Він щойно приїхав з фази Т-37, яку проходив в Оклахомі, і я до нестями зраділа, що в нас так збіглися графіки. Наші фази навчання на «Г’юї» перетнуться на кілька місяців. Ми домовилися зустрітись і трохи розслабитися, а що я на кілька тижнів випереджала його в засвоєнні програми, то пообіцяла віддати йому і його однокласникам усі свої «шпаргалки», тобто нотатки й підказки. Було справді втішно бачити обличчя друга серед цього суцільного стресу й конкуренції. Я не могла повірити, що він тут. Це все одно що знову вчитися технічного обслуговування, тільки тепер ми були друзі.

Коли наступного тижня ми з Зерком зустрілись, я розповіла йому майже все, що знала.

— Я б порадила тобі попрацювати з таким інструктором, як містер Едмундс, — сказала я за пивом. — Я чимало навчилася в нього.

Однак не всі інструктори могли дати так багато, як містер Едмундс, і чи не найменше з усіх міг навчити інструктор капітан Джонс. З ним я виконувала польоти так добре, що навіть містер Едмундс оцінив би, але капітан Джонс щоразу мене гачкував. І я сушила собі голову, намагаючись зрозуміти, що я роблю не так і як мені стати кращим пілотом. Проте він ніколи чітко не казав, що саме мені треба підтягти.

Після кожного польоту я перечитувала записи з тренування. І щоразу капітан Джонс зауважував, що я провалила один суб’єктивний критерій — судження. Після третього польоту з ним, який я загачкувала, мені урвався терпець. За весь час навчання в мене було тільки чотири гачки: один із містером Едмундсом і три з капітаном Джонсом — за судження і психологічну зорієнтованість на ситуацію. Урешті-решт я пішла порадитися до начальника оперативного управління. З ним я також літала, і він знав мене як доброго пілота.

Начальник оперативного управління запевнив мене, що розбереться, і попросив капітана Джонса приєднатися до нас. Він дуже швидко з’ясував справжню причину. Капітан Джонс сказав, що я йому просто не подобаюся. Його релігія не визнавала розлучень, і він був переконаний, що я маю піклуватися про свого чоловіка, а не сидіти тут. Він також уважав, що жінки не повинні літати. Я була шокована. І не лише його словами, а й тим, що