Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

Я розвернулася й пішла геть, дивлячись перед собою й натикаючись на людей. Я ж йому вірила навіть після цієї історії з аварією, я пішла за ним у підземелля, я думала, він стане для мене таким собі добрим учителем...

І тут така зрада.

Я стишила крок: Міша й Лера йшли від прохідної до зупинки. Міша здавався приголомшеним і не дуже здоровим. На ньому були старі джинси й розтягнутий светр явно з чужого плеча, туфлі — вогкі, взуті без шкарпеток. Лера поглядала на нього зі змішаним виразом тривоги й невдоволення.

Від розчарування й утоми в мене, напевно, пошкодився розум. Тільки цим можна пояснити мій учинок; я витягла з сумки ключі на яскравому брелоку й простягнула Міші:

— На, я хотіла повернути...

Лера нагородила мене поглядом, від якого посивів би навіть Чорний Володар. Міша, навпаки, щиро зрадів:

— Ой, де ти їх знайшла? Я загубив... Такий день сьогодні — видно, отруївся... або перевчився... у басейн упав, ключі загубив... дякую тобі!

І вони пішли далі. Міша навіть не озирнувся.

— Елементарна техніка безпеки, — сказав Інструктор за моєю спиною.

— Він усе забув?

— Що ти врятувала йому життя? Так. Люди, які стають свідками нашої роботи, частково втрачають пам’ять. Це необхідно.

Мені нічого було йому відповісти.

 астя чекала на мене. Купила печива, заварила чай. Хвилин десять делікатно ні про що не питала, а потім не витримала:

— Ну що? Ти з ним спала?

Кілька секунд я міркувала. Потім згадала: учора ввечері я дозволила Семові повести себе на якесь неймовірне побачення, в гуртожитку не ночувала, лекції прогуляла, повернулася виснажена, як їздовий собака...

— Насть, відкладімо це, добре?

Я раптом зрозуміла, що не знаю Семового телефону. Він прийшов до мене у ведмежій шкурі, потім ми кралися повз охорону, відкривали замки, потім милувалися Москвою, потім подзвонив Міша, — словом, було не до того...

Ну чому я така?! Чому всі мої помилки й косяки залишаються в історії, а добрі справи й навіть героїчні забуваються одразу й назавжди?

Я потримала на долоні свій амулет. Погойдала, як у човнику. Потім витягла з-під ліжка дорожню сумку — супутницю в мандрівках.

— Ти куди? — здивувалася Настя. — Що, реально переїжджаєш до Сема?!

Я помотала головою. Подивилась на годинник і заквапилася.

Я заскочила на підніжку в останню мить, тому до свого місця в загальному вагоні довелося йти через увесь поїзд. Люблю поїзди, у них є якась шляхетна впевненість і залізна стабільність. Людей чекає одна-дві доби неспішного шляху, на цей час у них немає інших планів, крім читання, сну, їди, медитативного споглядання у вікно, глибокої тиші на нічних станціях і знову сну. А я в їхній картині світу не доросла навіть до попутника: мені судилося вийти на першій же зупинці, через дві години.

Я сіла біля вікна й підперла підборіддя долонею, і мені одразу здалося, що Сем сидить поруч. Я повернула голову — молодий сусід був зовсім не схожий на Сема й розвалився в кріслі, граючись на планшеті в дурну гру «Вломи поліцейському».

Я заплющила очі й уперто уявила, що Сем поруч. Ми щойно говорили про голубів і соколів, про його батька, про мою маму. Щойно між нами виникло почуття... довіри чи що. А без довіри будь-які зв’язки перетворюються на гарбуз.

Я довіряла одному хлопчикові в нашому дитячому садку. Його звали Ваня, і він завжди виконував обіцянки. Якось наша група взялася глузувати з новенької, яку постригли наголо через педикульоз. А цей Ваня, чотирирічний, став перед усіма й сказав: «Дурні!» І всім стало соромно.

Такий-от хлопчисько. Не знаю, де він тепер, — у нього немає акаунта в соціальних мережах.

І ще був один хлопець... я була в шостому, а він у десятому. Він не дивився в мій бік, а я соромилася траплятися йому на очі. Ми навіть ні разу не говорили. До шкільного випуску всі мої ровесниці завели й покинули двох-трьох бойфрендів, а я не бачила поруч нікого, кому можна... довіряти.

І от учора ми стояли над містом... У дивному чарівному місці, куди мене привела дивна, дивовижна людина. На відстані сприймаючи тепло його плеча, я відчула, як між нами простяглися ниточки. Народилася довіра. Я відчула свого... і в кому? У Семі, в мажорі, татковому синочкові, про якого весь факультет говорить, як про козирного мачо, — у цій людині я раптом відчула рідну душу. І не знаю, що сталося б через кілька хвилин, але...

Але подзвонив Міша. І я сказала: «Продиктуй адресу, я приїду негайно».

Що про мене подумав Сем? Я встигла побачити на його лиці якщо не образу, то глибокий подив. Я сказала: «Вибач, мені терміново треба піти». Навіть не змогла переконливо збрехати.

І тепер