Марина та Сергій Дяченко - Темний світ. Рівновага

у мене немає ні його телефону, ні єдиної фотографії. Я втратила одного, рятуючи іншого, а той навіть не сказав мені «дякую», тому що геть усе забув. Виявляється, фігово бути супергероєм, анонімним рятівником, захисником Всесвіту на виклик...

З горя я заснула прямо в кріслі. Мене розштовхали, коли поїзд уже стояв біля перону, так що я ледве встигла вискочити, скуйовджена, як горобець. Маршрутку довго чекати не довелося; через двадцять хвилин я стояла перед дверима, оббитими витертим коричневим дерматином, і ніяких думок у голові в мене не було.

— Привіт, мамо, я приїхала просто так, тому що скучила!

Вона так зраділа, що мені на секунду стало совісно. Потягла мене на кухню, дістала з холодильника котлети, кинулася розігрівати гороховий суп.

— Ти схудла. Щоки запали. Ти ж їси суп? Людям необхідна гаряча рідка їжа. Усі ці фастфуди — прямий шлях ти знаєш куди...

Вона подивилася на годинник:

— Ох, у мене серіал... Сорок хвилин почекай, добре? Ти поки що їж, до чаю візьми мармелад у коробці.

Вона вийшла з кухні. Я сиділа, дивилась, як стигне суп, і намагалася зрозуміти, звідки образа. Я ж далеко й зайнята своїми справами. Я не маю часу й сили приїжджати частіше. А в серіалу є час і сили — він приходить до мами щодня. Тому він важливіший за нашу розмову. Ображатись нерозумно.

Телевізійні люди заговорили в сусідній кімнаті натужними, повними емоцій голосами. Я потяглась до свого амулета на шиї — і міцно стисла його в долоні.

Світ змінився. Стало темно, але не як уночі, а так... наче на вицвілому нічному знімку. Над плитою кружляли вогненні мошки. На стінах проступали, наче вени, складні візерунки... ні, знаки та символи. Вони світилися, мов намальовані фосфоресцентною фарбою. Невже ми тут живемо, подумала я. Невже моя мама тут живе?!

Я випустила амулет. Звичайна кухня, жовтий абажур, лимонні картаті штори. Я поборола страх і знову стисла срібне «око» в долоні.

Крізь символи, схожі на орнамент, подекуди проступали знайомі букви. Один напис на стіні було зроблено догори дриґом: «Довго й щасливо». Під ним, рівним шкільним почерком, що поступово переходив у розпливчасті закарлючки, було написано: «Зістарілися бідні ді... абонемент на тренажери».

Звідки це? «Казка про згаяний час» Шварца. У мене найкращий у групі нюх на цитати. Зістарілися бідні діти...

Намагаючись не дихати, я зазирнула в мамину кімнату. Тут було ще темніше, по стінах метались тіні, наче невиразні віддзеркалення на воді. Місце, де стоїть телевізор, було огорнуте щільним туманом, ніби там прорвало теплотрасу. Над телевізором, на темній стіні, було виведено великими білими літерами: «Поверніть мені молодість, суки!»

Коли я випустила амулет і світ повернувся до норми — на екрані захоплено цілувалися. Мама спостерігала, не звертаючи на мене уваги. Я повернулася на кухню й витерла серветкою мокре від поту обличчя.

Що я знала про свою маму? Вона давно стала для мене голосом у телефоні, що проявлявся завжди недоречно, кишеньковим капітаном Очевидність, стороннім фактором, далекою пристанню, звідки колись відплив і куди в майбутньому — дуже не скоро — плануєш повернутись. Але що я насправді про неї знала?

В останні роки між мною й мамою була проведена невидима лінія, заступати за яку означало порушити рівновагу. Влізти на чужу територію. Ми обидві часто ходили по краю, але ніколи не порушували мовчазної угоди.

Я збагнула, що мию посуд — на автоматі, не замислюючись. Коли закінчився мамин серіал, тарілки стояли в сушарці й столик блищав, натертий до блиску.

— Дечого вас усе-таки вчать, — схвально відзначила мама.

— Ти вже записалася на тренажери? — я зняла з гачка рушник з жовтогарячою вафельною лисицею.

— Ні, чекаю, коли почнуться знижки... А ти як знаєш, що я збираюся?

Я прикусила язика.

— Ну... здогадалася. Тепер усі йдуть на тренажери.

— Я погладшала, так?

— Де там... Мамо, пам’ятаєш, в одинадцятому класі, у травні, я їздила на дачу до Свєтки Попової, з ночівлею?

Вона кивнула:

— Щось таке пам’ятаю...

— Так от, у Свєтки Попової нема ніякої дачі. Ми з компанією поїхали в Москву, погуляли по місту, потусили в якомусь клубі до ранку й на електричці повернулися назад. І ніхто з батьків ні про що не довідався.

Вона дивилася на мене, наче вперше побачивши:

— Почекай... ти мені детально розповідала, який там пес, який будинок...

Я глибоко вдихнула:

— Я тобі брехала.

От і все. Крок через лінію зроблений.

— Приємне відкриття, очманіти можна, — протяжно сказала мама. — А зараз нащо розповіла?

— Мамо, а ти мені брехала коли-небудь? Про щось серйозне.

У неї сіпнулись губи:

— Про що, наприклад?

— Наприклад, про мого батька...

Вона застигла. Я думала, зараз щось станеться: ляпас, розмова, момент істини...

Але мама просто відвернулася:

— Постелю тобі на розкладачці.

І більше не сказала ні