Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

Юрій пощулився: він не раз чув, що при поземному льоті достатньо найменшої похибки пілота, щоб літак зазнав аварії.

— А звідки ти знаєш, що та людина на нас чекає? — поцікавився «Віктор Іванович».

— Бо я їй подзвонив.

— Ха! Тоді нас там і полковник Ванін з групою головорізів теж чекає, можна не сумніватися! — косо глянув на нього товариш з пригод.

— Полковник Ванін може лише нервово покурити в кутку, хлюст столичний, — злостиво просичав капітан.

— Він хіба не ваш, місцевий? — здивувався «Ільїн».

— За два тижні до урядового візиту його перевели зі столиці. І таке враження, що він не з нашої служби, що нападати він краще вміє, ніж захищати...

— Отже, операцію зарані готували, — зрозумів колишній опер.

— Виходить, що так, — погодився Юрій.

— Мені поталанило, — задумливо промовив «Ільїн».

— Мені, як виявилося, теж, — заявив Кондрашов. — Бо якби ви були не таким спритним, я міг би й не встигнути...

— А чому ти думаєш, що вони не відстежили твій дзвінок? — поцікавився «Віктор Іванович».

— Бо я дзвонив не по телефону, а по «Скайпу», дзвінок тривав півхвилини, сказав я буквально тридцять слів, нікнейм у мене взятий зі стелі, з’єднання в «Скайпі» непостійні, а нетбук, з якого виходив у інтернет, я закинув у розжарену топку кочегарки в резиденції.

— А звідки в тебе така впевненість, що з тією людиною не станеться, як з Ольгою? — допитувався далі «Ільїн».

— Бо то родич.

— О, прекрасно! — показно зрадів старший утікач. — Якраз родичів вони й не відстежуватимуть.

Ця фраза пролунала дуже скептично, але на Юрія не справила жодного враження. Він поцокав язиком, погойдав з боку в бік головою, мов китайський божок, та й заявив:

— На Верхоярському міському цвинтарі, на сімнадцятій ділянці вони його відстежать?

Співбесідник остовпіло витріщився на нього, а він вів своє:

— Десять років тому цей родич, бізнесмен та промисловець, загинув у жахливій катастрофі. Півміста на похороні було. І пам’ятник на могилці стоїть, і свідоцтво про смерть є, і паспорт поховання. Отакі справи, Вікторе Івановичу.

— Як це? — остовпів той.

— Прилетимо — в нього й спитаєте, — переконливо закрив питання той. — До речі, ви знаєте, як зветься озеро, над яким ми путь верстаємо? Озеро Сектантське.

— Ваше життя одразу не збагнути, — знизав плечима «Ільїн». — Покійники літаки зустрічають, на заводах та на державних дачах на державних зверхників замахи влаштовують, ще й озера тут Сектантські...

Решту польоту вони не розмовляли — про що? Порожнім же балачкам обставини не сприяли.

...Розрахунок «Ільїна» виявився правильним: за п’ять годин ввімкнули над якимось путівцем GPS-навіга­тор, він швидко зорієнтувався в просторі й вивів їх спершу на розбиту місцеву дорогу, потім і на трасу. Виявилося, що летіти залишалося всього п’ятдесят кілометрів, а це чверть години лету.

Домськ розташований на східному, правому березі річки Чулима, а льотне училище зі своїм летовищем — на лівому. Над ним часто літають легкомоторні літаки, на яких вчать тамтешніх курсантів. Крім того, училище, щоби вижити в складні ринкові часи, здає частину ангарів у оренду місцевим бізнесменам. А ті — люди прості: мені треба — я лечу, ні в кого дозволу не питаю. Адже сибіряки — люди широкої душі! Тутешнє купецтво й у минулі століття було на різні штуки удатне, дивачило й химери гнуло — не приведи Господи! Досі легенди ходять. А зараз — тим паче. Хочемо з друзями за триста верст на риболовлю полетіти — хто нам заборонить? Дійсно, хто, якщо з податків із його підприємств на п’ятнадцять відсотків бюджет краю наповнюється? І, звісно, п’ятнадцять відсотків чиновників живе. А в літаку ще парочка таких само орударів місцевого бізнесу. Тому — визначили їм висоти й коридори — літайте, поважні, тільки великій авіації не заважайте! Отже, нікого не здивував невеличкий одномоторний австралійський апарат, що досить грамотно зайшов на посадку, не роблячи кола над полем. Ще якийсь перець грошовитий прилетів — мало їх тут вештається?

«Ільїну» вдалося посадити машину, як у підручниках пишеться — на три точки, — видно, далися взнаки тренування з найліпшими інструкторами. Він взявся гальмувати й прикидати, куди ж йому приткнути літак, щоб той одразу не кинувся в очі, й раптом побачив укінці смуги людину, котра, відчайдушно жестикулюючи, вказувала в бік порожнього ангару з розчахнутими ворітьми. Не надто досвідчений пілот, «Віктор Іванович» не знав, як тут слід вчинити, й просто заглушив двигун й зупинив «Джабіру» перед самим ангаром.

Людина, котра махала руками, щодуху кинулася до літака, «Ільїн» придивився й остовпів: літним полем зі спринтерською швидкістю прямо до них нісся... другий Юрій Кондрашов.

12.

Неллі напилася