Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

чаю з печивом, намащеним повидлом, лягла у своє улюблене ліжко, накрилася пледом і... не змогла заснути. Сон вперто не йшов, а кілька хвилин тому здавалося, тільки приляж — і шубовснеш у сон, так повіки злипалися. Варто було лягти — сон як рукою зняло... Далися взнаки, мабуть, переживання останніх днів. Спати геть перехотілося. Зате закортіло закурити. Взагалі-то, вона курила дуже рідко: коли раз на місяць, коли — два. Пачки на рік вистачало. І сама не відчувала залежності, і той був проти паління. А от від нього залежність відчувалася... Вона підвелася, взяла цигарки й запальничку і вийшла на балкон. Розчинила вікно і одразу почула якийсь гамір у дворі. Визирнула — знизу комашилися якісь люди, — цивільні та поліція — стояв критий вантажний автомобіль. З її парадного санітари винесли ноші, накриті простирадлом. «Вперед ногами», — зауважила вона. Незабаром винесли другі ноші, теж накриті та вперед ногами. Покійник на них був дуже великим. У неї одразу з’явилися нехороші підозри. По спині побіг неприємний холодок. Неллі накинула на халат пальто й спустилася в хол першого поверху. Там юрмилося безліч людей: сусідів і сторонніх.

— У нас нещастя, — ледь побачивши її, повідомила двірничка. — Охоронник з консьєржкою паленим віскі отруїлися.

Неллі раптом відчула таку слабкість, що у неї мало не підкосилися ноги, і їй коштувало неймовірних зусиль не сісти на мармур підлоги просто серед холу й не видати свого хвилювання жодним порухом м’язів обличчя.

— Он воно що, а я-то думаю: що це за метушня у нас у дворі серед білого дня.

З байдужим лицем вона повернулася тилом до присутніх, зайшла в ліфт і поїхала на свій поверх. «Сука бездушна», — подумала їй в спину двірничка.

Зайшовши до квартири й зачинивши двері, жінка судомно кинулася шукати отриману сьогодні візитку. Ага, ось вона! «Ранцев Ігор Леонідович», — було написано на стандартному клапті тонкого картону. І номер телефону. Схопила мобілку, набрала. «Алло», — упевненим баритоном відповіла труба.

...З аеропорту додому Неллі підвіз полковник Ранцев: по нього службова машина прийшла. Він сів біля водія, а вона забралася на заднє сидіння сріблястого «Опеля». Подумала, коли авто тільки подали: чого це в нього така проста машина, а тепер, відчувши затишність оббитих натуральною шкірою сидінь та побачивши, що нею оздоблено весь салон, зауваживши непримітну респектабельність внутрішнього декору, зрозуміла: це авто зроблене так, щоб не кидатися всім у вічі, але щоб тим, хто в ньому, було максимально комфортно.

Досвідчена людина, Ранцев не ліз до неї з розмовами, відчувши як мінімум брак її симпатії до себе. Її не спитали, куди їхати: при ньому часто підвозили додому автомобілі різних найвищих установ держави. До того ж, кому ж знати її домашню адресу, як не Ранцеву... Та нехай: якщо він не брехав у літаку, вона скоро стане очільницею національного олімпійського комітету, і тоді в неї буде свій персональний автомобіль. Власне, приватне авто є, й не перше: міняє їх кожні два роки, а перше купила ще тоді, після Олімпіади, але ось у такому випадку, якби не Ранцев, довелося б їхати на таксі.

«Опель» завіз її у двір будинку й зупинився перед потрібним під’їздом.

— Я проведу вас до квартири? — запропонував полковник.

— Та не треба, — відмовилася жінка. — У нас там безпечно: консьєрж, охорона, камери спостереження на поверхах...

— Гаразд, тоді до парадного, — погодився офіцер. Під дверима він вклав їй в долоню свою візитну картку, стримано попрощався й, розвернувшись на підборах, не оглядаючись, пішов до машини. Вона автоматично глянула на вручений їй клаптик картону: там не було ані військового звання, ані посади, тільки повне ім’я та номер стільникового телефону.

Коли вона зайшла в хол під’їзду, лице консьєржки розпливлося у підлесливій усмішці. Охоронник — здоровенний драб у синьому однострої та чорному бронежилеті, з пістолетом у кобурі й чималеньким гумовим кийком — виструнчився й по-військовому гаркнув: «Здравія бажаю, Неллі Азатівно!» Вона привіталася кивком голови й пройшла до ліфту. Лишень автоматичні двері за колишньою чемпіонкою зачинилися й кабіна рушила, осміх сповз з обличчя тітки в скляній будці.

— Ач, нічого її не бере, — злостиво сказала вона охороннику. — Тут такі події: самого застрелили, а їй про те — ані гадки, все одно на машині підвозять та до дверей доводять... Іде, царицею вбралася, розпиндючилася — не підходь. «Здрастуй» не скаже, лиш головою махне — і того, мовляв, вам достатньо. А в самої — ані сльозинки в очах. А вона від Романа Романовича мало добра бачила? То не можна нам якусь копійчину зі своїх панських статків виділити, щоб ми пом’янули президента Погодіна?

Здоровань, котрому ще мить тому й на думку не спадало, що депутатка, колишня чемпіонка, заслужений майстер спорту й заслужена артистка може бути йому щось винна, здивовано подивився на тітку, почухав потилицю й погодився:

— І то правда, — після чого подивився вслід Неллі вже з неприхованим осудом.

А сама вона піднялася ліфтом на третій поверх, дзенькнувши ключами, відкрила крутий — принаймні, у фірмі, де вона замовляла двері, клялися й божилися, що це так, — ізраїльський замок і зайшла в квартиру.

У неї була досить простора трикімнатна — звісно, не апартаменти, але дуже пристойна, а більше їй одній нащо? Пройшлася своїм житлом: усе, як залишила кілька днів тому, від’їжджаючи до Верхоярська. Зовсім інші види були на ту поїздку.

Це було таке задоволення: вбратись в м’який затишний домашній халат і улюблені домашні капці.