Андрій Хімко - У пазурах вампіра. Шляхами до прийднів. Блок перший

майнути, як колись, на торговицю, пригадавши дитинство. Не дивно, що Петруся не можна було відірвати від ярмарчища, аж мусила прикрикнути на нього, хоч і порушувала тим святий день.

Біля мосту ще з ночі горбатий і таранкуватий Шмуль порозкладав на лавках свій нехитрий крам. Поряд з ним вправно орудувала відома міщанам руда шинкарка Ликеря з кількаярусною короною яшних пишних кіс. Люди в місті тарабарили, що коли Ликеря розпустить оті коси і побіжить, то вони, мов сніп над головою, підіймають її в повітря і несуть, аж ногами не встигає перебирати. Тепер голови її, правда, не було видно, бо рундук був завішаний стрічками так рясно, що й не хочеш, а до неї завернеш. Одвічний крамар Шмуль, казали, багато років заздрить їй, і хоч уже в літах, а на Ликерю поглядає, як кіт на сало. Лихі люди, - а в місті їх чимало, - подейкували, що Ликеря і продзагонівців, і штабістів Ревтрійкому, і навіть коцурівців навколо пальця обводила, не кажучи вже про Шмуля, з яким зналася навіть близько, крамарюючи завжди поряд, але ні Мара, Шмулева жінка, ні Охрім, Ликерин чоловік, ліва нога якого не згиналася в коліні, на ті подейкування не звертали жодної уваги. Купити і продати Ликеря вміла, як рідко хто, а коли б не Охрім, то й у перелюбстві і звідництві вона б перевершила і Марію Московку…

Плентаючись за матір’ю, Петрик навіть шкодував, що вередували Ярися, Таня і Лідуня і мати, не затримуючись, потягла їх оце додому.

- Мамо, - запросився Тодосько, як вони рушили від мосту, - хочу пристати до діда Дуки та попроситися на крутіння каруселей, - вказав він на торговище. – Он, бачте, і Хіврин Данько там, і циганчук Васько, і Михай Секлетин…

- Ти справді так хочеш туди, і не поснідавши? – подивилася допитливо на старшого сина Ганна. – Гріх же сьогодні працювати заробітне.

- Чому гріх? Дід Дука казав якось, що гріх красти і обманювати людей, а робити їм приємне не грішно. Щось зароблю, досхочу накатаюся, а коли пощастить, то може й кашкета куплю.

- І я хоцу калусель клутити, - встряв тут же Петрусь, смикнувши Ганну за спідницю, звівши благально на неї великі карі очі.

- Кому що, а курці просо, - докірливо подивилася Ганна на малого. – Як так хочеш, сину, то спробуй щастя, - пройнялася вона співчуттям до старшого, оглянувши його закушкану голову. – Поїсти Домашка принесе тобі, - кинула навздогін, бо Тодось, поставивши кошика з пасочками, вітром полетів на міст.

“Ми малими побожнішими були, а вони, бач, не такі, - подумала Ганна про дітей. –Може, я не вмію належно виховувати, - зітхнула вона. – А таки не вмію.”

Ганна була ще сповнена церковним співом, святковий настрій підсилювали передзвони й урочистість дня, хоч зголоднілі діти своїм клянченням і псували те все життєвою прозою.

- На калусель хоцу-у, ма-а-а, на калусель, - не вгавав Петрусь, оглядаючись у бік торговища.

- Цить мені, бо ось Лідуня задрімала, - нагримала на нього Ганна. – Понесеш із Домашкою Тодоськові обід, то й покатаєшся, - додала згодом, шкодуючи малого…

Ще з віддалі  Ганна побачила чимось наляканих лелек на своїй коморі, аж стривожившись. Птахи поводилися явно збентежено.

- Боженьку наш! То ж кого ще там принесло?! – сказала вона, загледівши крізь кущі вишняку двох коней під відлами коло стайні.

У відчинених дверях стояв Карпо – в довгій шинелі і гостроверхій шапці із зіркою напереді. На лавці лежала пара брудних мішків з якимись речами. Коні, що тупцювали посеред двору, зизом дивилися на Ганну й дітей.

- Любий Карпе! – опустила Ганна кошичка з пасочками на землю. – Карпе, - швидше видихнула, аніж вимовила вона, остовпівши і втративши сили в ногах. – Христос воскрес, коханий! – пішла до чоловіка, лишивши розгублених дітей.

- Воскрес, воскрес, та не для нас, видно, - пішов нарешті й гість назустріч дружині, окидаючи сердитим поглядом дітей. – Чужі жінки статки примножили, а моя дітей нащенила, - поцілував врешті він Ганну.

- Хіба ж то моя вина, любий? Більша сім’я, то й більше землі вділять… В соборі були, - намагалася пом’якшити гнівний погляд чоловіка. – Свято ж сьогодні яке, Карпику! Пасочки посвятили, - залилася вона сльозами і від радості, і від розгуби, і від страху, відчувши себе й справді у чомусь винною перед чоловіком.

- А це ж ще хто? – питав насуплено Карпо, розглядаючи сонну Лідуню на руках дружини. – Ще одного рота мені щенила, поки я вмирав? – докорив.

- Побійся Бога, Карпе! Нащо ти так? – заніміла від образи Ганна, аж Лідуня проснулася. – Це ж … як ти приїжджав ото!.. Подивись, як викапана, на тебе схожа! Бійся, Бога, кажу, чоловіче! – розридалася.

- До чого ж ти здатна у мене на таке! – стримував у собі гнів Карпо. – Інші роками з чоловіком сплять і нічого, а ти за короткі години, бачиш, аж трьох зуміла привести, - оглянув господар мовчазних дітей, що світили на нього очима. – Людський сором втратила! – підвищив він голос, сплюнувши і направившись до коней.

- Свят-свят! Спаси нас, Боже, і помилуй, милостивий, - проказала Ганна, бредучи, як п’яна, в хату.

Налякана батьком Домашка схопила Петруся, Ярисю й Таню за руки і потягла їх за матір’ю. Петрусь, опираючись, оглядався на коней.

Хворі Гриць і Домка тихо схлипували в постелі, як Ганна внесла спершу Лідуню, а слідом і кошика з пасочками.

- Ма-а-а, їшти, - заскиглив Петрусь, як тільки Ганна виклала пасочки з крашанками. – На калушель хоцу! – не розумів малюк ситуації.

- Буде тобі, дитино, карусель, - відчула Ганна втіху, що Тодоська не було при зустрічі з Карпом. – Поправ, Домашко, постіль у колисці, хай я покладу Лідуню, - і спитала в Домки, вкладаючи немовля, - Давно прибув Карпо?

- Як