Рафал Земкевич - Спляча красуня

вибух на його вершині сповістив про кінець скорострільної гармати, яка знищила конвой Перхата. Зрештою, в першу мить це мало хто зауважив, все потонуло у скаженій канонаді з кількох десятків стволів. Голчаті патрони, якими користувалися солдати, розривали тіла краснодарців, ще до того, як котрийсь з них встиг прийняти якесь рішення. Тільки троє, яких подих після вибуху бензини відкинув доволі далеко, і вони на якусь мить випали з наведених на них прицілів, встигли, не дивлячись на все, відкрити вогонь, більше наосліп, ніж в якусь конкретну ціль. Лише одному вдалося прожити довше, ніж кілька секунд, сховавшись в рештках спаленої вантажівки – де його, зрештою, дістав, викликаний комп’ютером на допомогу, снаряд гармати другого БТРа.

Коли на телебаченні щойно закінчувався оброблений у YiMaker вибух, на паркінг раптово повернулася тиша. Хірургічний, точний обстріл, проведений взводом Ступака, пройшов над понівеченими залишками машин і заціпенілими людьми, немов очищаючий вогонь і відразу згас.

Навіть за таких несприятливих умов, маючи в своєму розпорядженні зображення тільки з однієї камери, використовуючи дублікати з пам’яті та частково анімацію, YiMaker вдалося сконструювати дев'ятисекундне відео загибелі краснодарців і передати його невдовзі після вибуху фургона, в ту мить, коли на дорозі вже панувала гробова тиша, яку порушували тільки мотори машин Ступака, що наближалися до паркінгу.

П’єр Буйома спостерігав за цим всім з розташованого посеред передавального центра крісла, звідки він керував працею розширеної вже до семи осіб команди. Він схилився, стиснувши правою рукою плече першого продюсера, що сидів перед ним.

Буйома напружено порівнював зображення з камери з відео обробленим YiMaker. Цифри в лівому нижньому кутку моніторів відраховували час до його завершення.

-- Стоп, лого і рекламний блок, -- віддав він наказ. І не переводячи подих, кинув до дівчини за бічним мікшерським пультом, з’єднаним з архівами. – Біографію Жаклін Тенар, на три, п’ять і сім хвилин, негайно. Спочатку трихвилинну версію, для новин.

Тільки видавши розпорядження, він відкинувся на спинку, зітхнув глибоко і тихо, майже нечутно прошептав:

-- О, Боже.

*

Перхат досі був живий.

Жодна з пролітаючих поблизу куль його навіть не зачепила. Жоден з десятків вогнедишних стволів не вважав за потрібне взяти його на приціл. З якихось причин про нього забули і в небі, і в пеклі.

Він сидів на землі, апатичний, бездумно вдивляючись в криваве тіло калмика, що валялося біля його ніг. З боку, яким він був повернений до фургона в момент вибуху, брудно-рожева тканина обвуглилася і тепер смерділа паленим пластиком. Перхату здавалося, що така сама доля спіткала рукав його куртки. Зморщена шкіра на лівій руці пекла, але поки що, він не звертав на це увагу. Він дивився на чудернацько змінене обличчя калмика, штовхав його раз за разом чоботом, не спроможний вловити причину цієї раптової метаморфози, поки до нього не дійшло, що в того зникло волосся.

Якийсь хлопець, один з найнятих водіїв, істерично сміявся. Замовкав на мить, коли в нього закінчувалося повітря, і відразу починав знов. Нормальна, немов з підручника, реакція. В Перхата навіть не було бажання підвести голову і поглянути в його бік. З істеричним сміхом водія змішувалося голосіння Мензурки, медсестра стогнала, навіть вила, як сільська баба над труною, ще хтось горланив з божевільним завзяттям про те, що відчував, мабуть, зовсім не усвідомлюючи, що він так дереться.

Нормальна, немов з підручника, реакція. Він не звертав увагу. Не підводив погляд. Скоріше відчував, ніж бачив, що на паркінгу вже з’явилися солдати й чесняки Скребеца, що неподалік зупинилася наступна вантажівка, що незчисленні пари ніг у військових чоботях скребуть по гравію, пробігаючи повз нього.

Перхат не підводив погляд, бо боявся, що якщо він це зробить, то побачить тіло Жаклін. Він не хотів бачити її зараз – такої. Знав, як виглядає людина, якій зблизька стрелили поміж очі й знав, якщо він її зараз побачить, цей образ завжди буде переслідувати його. І що вже ніколи не зможе пригадати її такою, якою вона була в його обіймах, вже ніколи не побачить солодкої, довірливої посмішки, з якою вона тулилася до його плеча, а тільки розтрощену, моторошну маску.

Він дуже хотів істерично сміятися, базікати або стогнати, як інші. Проте не міг.

Сидів з опущеною головою, нікому не потрібний. Через якесь непорозуміння смерть забула про приреченого до неї Перхата і тепер для нього не було місця на цьому світі.

Біля нього зупинилася пара важких, шкіряних чоботів.

-- Перхат? Гей, Перхат, впізнаєш мене?

Він змусив себе підвести погляд на чесняка, що стояв поряд.

-- Костуркєвич, -- промовив важко.

-- Старий, круто ти їх прикінчив. Я бачив в прямій трансляції…

Перхат не слухав, що чесняк говорив далі. Раптово він зрозумів. Це не була помилка. Смерть не помиляється. Вона залишила його, бо він повинен ще дещо зробити.

Нема чого зволікати. Чим швидше він це зробить, тим швидше його звідси заберуть.

Він різко встав.

-- Де той сучий син? – запитав і не чекаючи на відповідь, рушив вперед, не оглядаючись, охоплений нестримною жагою смерті.

-- Де він, той сучий син? – заревів, наближаючись до пересувного телецентру.

Клод стояв там, з цигаркою в тремтячій руці, розмовляючи з кимось. Він повернувся в бік Перхата, і побачивши на його обличчі смерть, відступив наскільки міг, а потім притиснений до почорнілого, обпаленого жаром борта машини, дивився навколо безпорадним, переляканим поглядом, сповненим благанням про допомогу.

Тільки зараз Перхат усвідомив, що не має зброї. Але це його не зупинило. Навіщо зброя? Він розчавить цю гниду між пальцями. Задушить голими руками, щоб відчувати як ця сволоч хрипить і здихає, б’ючи п’ятами по землі.

Перхат замахнувся, але на якусь долю секунди раніше, перш ніж його кулак проламав тому пещене личко, щось важке опустилося йому на плече, якась сила заблокувала руку, що набирала замах.

-- Пусти, дурню! – гаркнув він, розпачливо молотячи за