Марина Варич - Cьоме пророцтво Семіраміди

в серіалі. Дивно, що ви мене не впізнали, а це мій товариш із Землі і ми маємо місцеву валюту.

Дівчина щось мугикнула. Але рахувати не поспішала.

— Ви, мабуть, хочете відсвяткувати приліт свого друга, але наші продукти не годяться для новеньких. Їх треба вживати постійно, а звикати до них поступово, аби не зашкодити шлунку.

— Ви що, не збираєтесь продавати нам продукти? — здивувався Лук.

Крамарка вдоволено кивнула головою.

— Ну й сервіс. Навіщо потрібен магазин, в якому не можна нічого купити?

— Ми працюємо на одного клієнта, — пояснила дівчина, — На Ничипора Шиншилу-Голодного. Якщо я продам вам ці продукти, йому не буде що сьогодні їсти і він не протягне до завтра.

— А-а, ось в чім річ. Так би одразу й сказали. — вигукнув Лук, — Ми ж йому все це й купуємо. Йдемо до нього в гості і вирішили зробити подарунок.

— Справді? — дівчина розтанула в усмішці і швиденько все порахувала.

Шиншила-Глодний жив на вулиці Бісових Дітей і цілісінькими днями не потикав носа у двір. Він маневрував між кухнею та туалетом і зрідка заглядав до спальні, аби погладити 50 улюблених Шиншил.

— Привіт, Ничипір! — гукнув Лук, ввалюючись в неприкриті двері будинку.

Шиншила вигулькнув назустріч з півтораметровою гарячою сосискою в тісті. Він був завбільшки як три Лука і ще два Нека, невисокий, пухкенький та рожевощокий. Його трійне підборіддя звисало до грудей, а ґудзики на одязі здавалося ось-ось відірвуться.

— Ов-ва! Хлопці! А чого з порожніми руками?

— Ніяк ні! — бадьоро відповів Лук і швидко заштовхав у кімнату 3 візка з продуктами.

Голодний Шиншила заходився копирсатися в продуктах.

— Чізбургери, гамбургери, сардельки, ковбаси, мівіни, сири, сметани, картопля-фрі, торти, тістечка, кефіри, йогурти… Ну, до ранку служницю можна в маркет не посилати. — підсумував він.

— Він що усе це проковтне до ранку? — здивувався Нек.

Лук кивнув.

— Може йому треба було таблетки для перетравлення купити?

— Ой, що ти! У нього шлунок як фармацевтична фабрика, — махнув рукою Лук.

Тим часом Ничипір запихав собі в рота усе підряд, не дивлячись і не пережовуючи. Він не зривав з їжі етикеток, не очищав її від целофану.

Після першого візка на Шиншилу-Голодного напала гикавка. Він надовго замовк і застиг незворушно, мов стовпчик. Лише руки його пестили сірих, рудих і білих шиншил, що сповзлись до нього з сусідньої кімнати і повсідались на коліна. Зрештою Ничипора попустило і він знову взявся за своє. Він, не змигнувши оком, відправив у шлунок з десяток пакетів кефіру, йогурту і сметани і заїв усе тортом у паперовій коробці.

Спустошивши другий візок з продуктами, Шиншила голосно відригнув. Після третього він перевів подих і глянув на гостей винувато:

— Йой хлопці, а я забув вас пригостити, а вже нічого не лишилось.

— Нічого, ми не голодні, — запевнив його Лук.

— Як я вам заздрю! А я ось скільки не їм, ніколи не наїдаюся.

— Ми взагалі-то до тебе у справі, — мовив Лук.

Шиншила-Голодний нагострив вуха.

— Нам би треба дізнатись дещо про істот, які населяли землю.

— Це можна. — доброзичливо махнув рукою Ничипір, — Зараз схожу в сусідню кімнату за файлом.

Він зник за дверима. Хвилин за п’ять Лук і Нек підстрибнули від страшного гуркоту. В кімнаті все задвигтіло, а стільці, на яких вони сиділи захитались.

— Землетрус? — злякався Нек.

За чверть годин Ничипір повернувся з файлом.

— Пробачте, хлопці, по дорозі в туалет зазирнув. — винувато усміхнувся Ничипір і нап’ялив на носа окуляри.

Лук покосився на двері. Нек потайки перехрестився.

— Так про кого шукати? — спитав Шиншила-Голодний, гортаючи товстий атлас-довідник.

— Мм… — зам’явся Лук.

— Що «М»? Мамонти, мавпи, молюски, мідії?

— Мм… Як би його сказати.

Тим часом Ничипір перестав шарудіти сторінками і почав виразно читати:

— Слово мамонт походить від мансійського «манг онт», тобто земляний ріг. Ці тварини належали до роду Хоботних.

Розрізняли степових, південних, карликових і колумбійських мамонтів. Вони вимерли під час одного з Льодовикових періодів на Землі. Точні причини вимирання не встановлені, але є гіпотези: глобальне потепління, пандемія, зіткнення Землі з астероїдом.

— Досить, досить, — замахав Лук лапою, — нам не про мамонтів. А про мм…

— Мавп? — перебив Ничипір.

— Ні!!! Про відьму, — видихнув Лук.

Ничипір якось дивно покосився на відвідувачів. Луку з Неком здалося, що він зараз вибухне від гніву. Натомість він закрив довідник і спокійно відповів:

— Не розумію.

Лук наважився повторити прохання.

— Такі створіння ніколи не населяли землю. Це плід уяви фантастів і мрійників.

«Хоче грошей», — подумав Нек.

«Мабуть замало купили їжі», — вирішив Лук.

— Мм… Мми ммали на увазі людей, які володіли мм… паранормальними здібностями, передбачали майбутнє…

— Синоптики.

— Ні, майбутнє людей по зіркам… — виправився Лук.

— Астрономи.

— Ні, ворожили, чаклували…

Ничипір довго гортав сторінки Атласу-довідника, чесав потилицю і голосно сопів. Врешті простягнув Луку книгу.

— Ось розділ, який вас цікавить. Він тицьнув рожевим пальцем в сторінку.

Лук прочитав уголос: «Волхви (ΜΑΓΟΣ, чаклуни) — слов'янське слово.

Мали вплив на сили природи, вміли пророкувати майбутнє і лікувати людей та тварин. Сама рання згадка про них датується 912 земним роком.