Стівен Девід Левітт - Фрікономіка. Зворотний бік усього на світі

в кості. Вони виявилися бандою з «молодшої групи» торговців креком, чия «штаб-квартира» розташовувалася в цій споруді, і вони явно не горілим бажанням бачити його.

— Я — студент Чиказького університету! — випалив Венкатеш, дотримуючись процедури опитування, — і я здійснюю…

— Та пішов ти до дупи, нігер! Що ти робиш у нашому під’їзді?

У Чикаго тривала перманентна війна між різними гангстерськими угрупованнями. Останнім часом сталося кілька актів насильства, а стрілянина чулася мало не щодня. Тому члени цієї банди, яка була підрозділом «Нації чорних гангстерів-апостолів», явно були на нервах. Вони не знали, як поставитися до Венкатеша. Він аж ніяк не був схожий на члена банди конкурентів. Але, можливо, він — якийсь шпигун? Ні, незнайомець не був копом, це однозначно. Не був він також ані білим, ані чорним… І начебто нічим їм не загрожував (єдиною його зброєю був планшет), але й цілковито безневинним цей студент також не здавався. Завдяки тримісячним мандрам з гуртом «The Grateful Dead» Венкатеш, як він схарактеризував себе згодом, «був схожий на справжнього фріка з волоссям аж до дупи».

Бандити почали сперечатися про те, що їм робити з прибульцем. Відпустити? Але він може розповісти супротивникам про те, що вони тусуються саме в цьому під’їзді, і тоді вони можуть зазнати несподіваного нападу. Якийсь аж надто знервований підліток раз по раз вертів якоюсь штукою, перекладаючи її з руки в руку. Нарешті в слабкому світлі згасаючого дня Венкатеш побачив, що то був пістолет; психований підліток безперервно бурмотів: «Дайте мені з ним розібратися, та дайте ж мені з ним розібратися…». Венкатеш не на жарт перелякався, дуже перелякався50.

Юрба ставала дедалі більшою й галасливішою. Раптом з’явився якийсь бандит трохи старшого віку. Він вихопив планшет із рук Венкатеша, та коли побачив, що там — анкета, отетерів.

— Щось я не можу розібрати, що за лайно тут написане, — промимрив він.

— Це тому, що ти читати ні хріна не вмієш, — зауважив один підліток, і всі зареготали, насміхаючись над старшим «колегою».

Він сказав Венкатешу, щоб той починав ставити йому запитання зі своєї анкети. І той розпочав із того, як почувається людина, коли вона є чорною та бідною. Запитання зустріли черговим вибухом реготу, хоча цього разу в ньому подекуди чулися сердиті нотки. Як Венкатеш згодом розповів своїм університетським колегам, він збагнув, що варіантів відповідей від А до Ґ було замало, і запитання насправді мали бути ось якими:

а. Дуже погано.

б. Погано.

в. Ані погано, ані добре.

г. Радше добре.

ґ. Дуже добре.

д. Пішов до дупи.

Саме тоді, коли становище, у якому опинився Венкатеш, досягло, здавалося, критичної межі, з’явився ще один чоловік. То був Джей Ті — ватажок банди. Він спитав, що відбувається. А потім сказав Венкатешу, щоб той зачитав йому запитання з анкети. Він вислухав, а потім сказав, що не може дати відповідь на запитання, бо він не чорний.

— Гаразд, — зметикував Венкатеш, — як ви почуваєтеся, будучи афроамериканцем і бідняком?

— Та ніякий я не афроамериканець, ідіоте. Я — нігер. — І Джей Ті прочитав жваву, але цілком доброзичливу описову лекцію про різницю між словами «нігер», «афроамериканець» і «чорний». Коли він скінчив, на мить запала ніякова мовчанка. Та все одно ніхто не мав гадки, що робити з Венкатешом. Джей Ті, якому було вже під тридцять, витверезив своїх поплічників, але, здавалося, йому не хотілося відкрито втручатися в питання, що робити зі здобиччю своїх малолітніх «колег». Надворі стемніло, і Джей Ті пішов. «А чи відомо тобі, що звідси живими не виходять?» — спитав Венкатеша нервовий підліток з пістолетом.

Коли зовсім звечоріло, його поневолювачі дещо розслабилися. Вони пригостили Венкатеша пивом, потім ще раз, потім знову і знову. Коли йому захотілося «відлити», він пішов туди, куди ходили й вони: на сходовий майданчик наступного поверху. Уночі кілька разів ненадовго з’являвся Джей Ті, але нічого особливого не сказав. Прийшов ранок, а потім настав день. Венкатеш час від часу намагався зав’язати розмову про опитування, але молоді наркодилери тільки й робили, що піднімали його на кпини й казали, що його запитання — це повна дурня. Нарешті, через добу після того як Венкатеш на них натрапив, його відпустили.

Він пішов додому й помився в душі, відчуваючи глибоке полегшення й водночас зацікавленість. Його вразила несподівана думка про те, що більшість людей, включно з ним самим, ніколи не замислювалися про щоденне життя злочинців із гетто. І йому захотілося дізнатися, як працювали «Чорні апостоли» — від низів організації і до її верхніх щаблів.

Через кілька годин він вирішив ще раз піти до того багатоквартирного комплексу. Але цього разу Венкатеш збирався поставити кілька цікавіших запитань.

Переконавшись на власному досвіді, що в такому випадку вдаватися до традиційних методів опитування є повним абсурдом, Венкатеш твердо вирішив відмовитися від своєї анкети й приєднатися до банди. Вистеживши Джей Ті, він змалював йому свою пропозицію. Спершу Джей Ті подумав, що Венкатеш реально збожеволів: студент університету намагається стати членом банди торговців креком? Але водночас йому дуже сподобалася його відчайдушність. Виявилося, Джей Ті сам свого часу закінчив інститут, де вивчав бізнес. Після інституту влаштувався на роботу в діловому районі Чикаго й працював у відділі маркетингу однієї компанії, яка продавала офісне обладнання. Але він почувався там зовсім чужим — як білий чоловік у штаб-квартирі компанії, яка випускає «Afro Sheen» (популярний серед чорношкірих американців спрей для волосся). І він пішов геть. Однак Джей Ті добре затямив те, чого навчили в інституті. Він усвідомлював важливість збору інформації й відкриття нових ринків збуту і завжди прагнув до вдосконалення стратегій управління. Інакше кажучи, Джей Ті невипадково був ватажком цієї банди: він був природженим керівником.

Після нетривалої суперечки він пообіцяв надати Венкатешу необмежений доступ до всіх операцій банди за умови, що Джей Ті зберігатиме за собою право вето на будь-яку інформацію, яка в разі оприлюднення могла завдати шкоди.

Коли сіро-жовті споруди на березі озера