Джон Гришем - Адвокат негідників

— Я буду присутнім, — кажу я. Адвоката завжди запрошують на страту. — Чи буде хтось із родичів судді Неджі?

— Звісно, всі троє його дітей.

Фореман кладе список на стіл і виходить.

— Ну от, — каже Лінк, як тільки за ним зачиняються двері, бере пульт і збільшує гучність.

Термінова новина — щойно вибухнула бомба у державному будинку суду, в якому працює суд П’ятнадцятого округу. Довкола будівлі метушня, снують поліцейські і пожежні. З вікна другого поверху валить дим. Очманілий репортер разом з оператором йдуть уздовж вулиці в пошуках найкращого ракурсу і на ходу навперебій обговорюють подію.

У Лінка від побаченого світяться очі.

— Це ж треба, ще один збіг, — коментую я. Та Лінк мене не чує. Намагаюсь триматися розважливо, спокійно, ніби нічого особливого не відбувається. Вибух тут, вибух там. Кілька телефонних дзвінків з камери смертників — і запал вибухівки займається. Я просто вражений.

Хто може бути наступним? Інший суддя, можливо, той, який головував на процесі і виголосив смертний вирок? То був суддя Кон, він нещодавно вийшов на пенсію, а впродовж двох років — під час і після слухань — у нього була озброєна охорона. Може, присяжні? Вони після того зажили дуже обачно і під наглядом поліцейських. Нікому з них не погрожували, ні на кого не нападали.

— Куди тепер піде апеляція? — рипить Лінк.

Здається, він збирається розбомбити усі суди звідси до Вашингтона. Відповідь на запитання йому відома, ми неодноразово це обговорювали.

— До Верховного Суду, округ Колумбія. Чому ти питаєш?

Він не відповідає. Якийсь час дивимося телевізор. Канал «CNN» подає історію у звичному для себе істеричному стилі, ніби рівень небезпеки зрівнянний із нападом джихадистів.

Лінк посміхається.

За півгодини знову приходить начальник в’язниці, ще більше стривожений. Він витягує мене з кімнати і шипить:

— Чули про суд П’ятнадцятого округу?

— Ми дивилися.

— Зупиніть його.

— Кого?

— Не когокайте мені, чорт вас забирай! Ви знаєте, про що йдеться.

— Ми звідси нічого не контролюємо, начальнику. Суди працюють за власними розкладами. Люди Лінка, очевидно, мають накази. Між іншим, вибухи можуть виявитися збігом.

— Ага, якраз. Сюди вже їде ФБР.

— О, як чудово і як розумно. Мій клієнт отримає ін’єкцію рівно за три години і чотирнадцять хвилин, а ФБР хоче допитати його через вибухи. Він досвідчений бандюк, начальнику, справжнісінький гангстер. Загартований. Він плюне на будь-якого агента ФБР, який підійде ближче ніж на двадцять кроків.

Судячи з вигляду, він ось-ось знепритомніє.

— Треба щось робити, — мимрить він, витріщивши очі. — Губернатор кричить на мене. Всі на мене кричать.

— Ну, це справа губернатора, якщо вас цікавить моя думка. Якщо він надасть помилування, гадаю, Лінк припинить цю вибухову кампанію. Хоча я в цьому не впевнений, бо мене він не слухає.

— Можете його запитати?

Регочу вголос.

— Звісно, начальнику, зараз я мило потеревеню зі своїм клієнтом, він зізнається, і я переконаю його перестати робити те, що він зібрався робити. Не питання.

Він надто перестрашений, аби відповісти влучно, тож виходить, хитаючи головою, гризучи нігті, — типовий бюрократ, який чітко усвідомлює увесь тягар відповідальності за прийняття рішень. Я ж повертаюся до кімнати і сідаю на стілець. Лінк не відводить очей від телевізора.

— Це був начальник в’язниці, — пробую я. — І вони були б дуже вдячні, якби ти зупинився.

Не відповідає. Не погоджується.

«CNN» нарешті спромагається співставити факти, і ім’я мого клієнта звучить у найгарячіших новинах години. Показують обличчя Лінка — на фото він значно молодший, ніж зараз, — під коментар прокурора, який висував йому обвинувачення. По той бік столу Лінк бурмоче лайку, але продовжує посміхатися. Це не моє діло, та якби я взявся підкидати бомби, то офіс цього прокурора був би на початку мого списку.

Звати його Макс Манчіні, він головний прокурор Сіті і справжня легенда, принаймні він сам так вважає. Він випендрювався в пресі увесь цей останній тиждень. Лінк — його перша страта, він її нізащо не пропустить. Зізнаюся, ніколи не розумів, чому Лінк розправився зі своїм адвокатом і ніяк не зачепив Манчіні. Але я не розпитуватиму.

Словом, зараз ми з Лінком на одній хвилі. Як тільки репортер закінчує інтерв’ю, десь на фоні, позаду Манчіні, лунає гуркіт. Камера трохи від’їздить, і мені стає зрозуміло, що вони стоять на тротуарі біля його міського офісу.

Черговий вибух.