Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

повітря з’явилося в його пальцях, і простягнув хлопчику. Усе відбулося так швидко, що той не встиг і крикнути.

— На, підпишись у праві володіння скарбу.

— І ви мене відпустите? — Дмитрик тремтячою рукою взяв закривавлене перо.

— Звісно! Навіть допоможу звідси вибратись. Підписуй, отут на кисті.

— Дмитрику, стій! — Тиціан шарпнув малого з обіймів скарбника, але той не відпустив. — Спочатку прочитай угоду! Думаю, тебе дуже здивує те, що там написано!

Водяник і Дзвінка посвітили скарбникові на руку, списану дрібними рядочками букв. Дмитрик пригледівся до цього татуйованого тексту й повільно прочитав останній рядок:

— «За володіння скарбу віддаю скарбнику Шилеру свою безсмертну душу». А-а-а! Не хочу! Душа моя! Я її люблю, хоч і не бачив!

Шилер одразу відсмикнув руку від хлопчика, метнувся до скриньки та схопив її.

— Хочете скарб у скриньці — дайте душу! Такі умови всіх скарбників. Скарби ваші, гуляйте, танцюйте, будьте багаті, а перед смертю прилетять галки і з ними прийду я! Покажу ваш підпис на руці й заберу вашу душу! Хіба не вартий обмін? Багате життя за якусь там душечку?

У Шилерових темряво-чорних очах спалахнули жовті вогники. Його сухі тонкі губи розтулились у пожадливій посмішці, оголюючи рідкі зуби.

— Якщо такі умови, то я відмовляюсь від скарбу! Душа вічна, а багатство минає, — промовив водяник.

— Шо-о-о-о? — зашипів скарбник. — Тоді я вас ніколи звідси не випущу! Продасте чиюсь душу — побачите світ угорі, а як ні, то скнітимете тут сотні років!

Стеля з кам’яних плит затремтіла, зі швів між плитами посипався пісок, униз потекли струмочки води. Вгорі було чути потужні удари.

Міцно стискаючи скарб, Шилер уперся кривою спиною у труби фонтану й завмер. Скарбошукачі притьмом кинулись у тунель. Тієї ж миті стеля обвалилась, а разом з нею в підводдя хлинули потоки води. За мить хвиля вдарила в тунель і затопила його.

* * *

На поверхню Канікульного озера виринули голови: Тиціан тримав перед собою Дмитрика, Ольма — Джмеленя й голову Ликерії під пахвою. Діти відпльовували воду, кашляли й пускали носом бульбашки.

Навпроти чотирьох скарбошукачів з-під води з’явилися величезні жаб’ячі голови та розповзлися в злостивих посмішках. Головний болотяник задоволено проквакав:

— Доплигались? Ми знайшли ваш ква-скарб! Зараз піднімемо його — й озеро назавжди стане нашим! Ми створимо справжній болотяницький рай! Знищимо всіх озерних мешканців, розведемо хмари комарів, а людей годуватимемо болотом, жабами та п’явками! Я вам ква-обіцяю — такого болота Львів ще не бачив!

Із зелених глибин вирвався вихор повітряних бульбашок. Слідом за ним нагору випливли скринька зі скарбами та скарбник, який міцно обіймав її руками й ногами.

— Йой, негайно вимкніть світло! — загорланив він.

— Ква-ска-а-а-арб! — болотяницькі морди радісно вишкірились.

— Скарб? Не віддам! — заверещав Шилер і хутко поплив до берега. Болотяники гуртом кинулися за ним, а один із них поплив на скарбошукачів, широко роззявивши пащеку. Не довго думаючи, Ольма шпурнула бронзову голову йому між зуби. Болотяник з несподіванки ковтнув її, поперхнувся, замахав лапами та зник під водою.

— Хоч якась користь з Ликерії, — буркнула русалка.

— Вдихніть побільше повітря! — наказав Тиціан.

Дзвінка і Дмитрик вдихнули на повні груди, водяник з русалкою потягнули їх під воду. Пливти з водяними мешканцями було набагато цікавіше, ніж навіть на гірках аквапарку. Дзвінка і Дмитрик відчували, як вода із силою обмиває їхні тіла, а повітря розпирає груди зсередини. Здавалось от-от легені вибухнуть. Хотілося якомога швидше ковтнути рятівного повітря.

Припливши до острівця Закоханих, рушили навколо нього. Десять болотяників саме оточували скарбника, схожого на велику водомірку, який, обхопивши скриньку, щосили гріб ногами. Найбільший жабун влучив у Шилера язиком і за мить притягнув до свого рота разом зі скринькою. Бідолаха скарбник стирчав між м’ясистими губами, наче муха з жаб’ячої пащі.

— Усе! Кінець! Скарб у болотяників! — жалібно прошепотів Дмитрик, обхопивши голову руками. — Чому, чому так усе закінчилось? Ми так старались!

— Там скарбу нема! — Дзвінка щасливо всміхнулася.

— Як нема? А звідки ти знаєш?

— Не втрималася й відчинила скриньку ще під фонтаном, коли ти кудись зник.

— Без мене? Я ображуся… Але що там було, якщо не скарб?

— Ось ця записка, — Тиціан простягнув хлопчику мокрий клаптик паперу, на якому каліграфічним почерком було написано: «Скарб під коренем дуба на острові Закоханих біля найнижчої гілки». — Де в цього дуба найнижча гілка?

— Слухайте, тут три гілки відгалужуються на однаковій висоті!

— Ця найнижча гілка, про яку йдеться в записці, могла облетіти за стільки років.

Всі заходилися розглядати дерево, і тут Дмитрик помітив старий сучок, трохи вище своєї голови. Унизу під ним вигадливою петлею в землю спускався могутній корінь.

— Це тут! Точно!

На щастя, товстезний шар дубової підстилки легко піддавався без лопати. Ще й міцні Ольмині нігті стали в пригоді. Через декілька хвилин руки скарбошукачів намацали тверду прямокутну річ. Тиціан занурив руки в опале листя й витягнув з-під кореня срібну скриньку, почорнілу від часу, проте з чіткими опуклими левами на кришці.

— Оце справжній скарб! — прошепотіли діти.

— Відчинити мусиш ти! — Ольма штовхнула Тиціана в бік.

Водяник кивнув і тремтячими пальцями підважив кришку. Усі четверо, затамувавши подих, зазирнули досередини. Там на зотлілій тканині лежали два великі срібні персні з викарбуваними гербовими левами, що стояли на задніх лапах.

— Княжі персні-печатки! Стародавні! — вигукнув Тиціан. — Це скарб над скарбами!

Розділ 15
Болотяницька історія