Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

попереду. Дмитрик зупинився протерти скельця. Коли ж надягнув окуляри на ніс, то побачив навколо суцільну темряву.

— Дзвінко? Тиціане? Ольмо? Ви де?

Хлопчик уже хотів було запанікувати, але згадав, що на карті позначено лише один тунель. Якщо позаду він завалений, а попереду йдуть його друзі, то заблукати неможливо. Потрібно лише їх наздогнати. І Дмитрик, обмацуючи стіни руками, пішов уперед. Але ні світла ліхтариків, ні друзів не знайшов.

Хтось легенько провів гострим нігтем йому по нозі.

— Ольмо! Перестань мене лоскотати!

Загадковий ніготь боляче дряпнув по коліні.

— Ольмо, та перестань же! Ти якась сьогодні дивна! Увімкни світло!

Покручені, довжелезні й висохлі пальці запалили великого сірника й піднесли його до свічки. Та запалала рівним, спокійним вогником. Дмитрик відразу згадав, що так свічка горить у замкненому просторі. Отже, іншого відкритого виходу нема.

У миготливому жовтому світлі маленького вогника вималювалося сухе зморшкувате обличчя з довгим носом і очима-прірвами. Це не було обличчя Тиціана, і поготів не личка Ольми чи Дзвінки. Перед Дмитриком у підводному тунелі стояв незнайомець.

— Хлопчику, ти мене з кимось плутаєш! Я не Ольма! Я Шилер! Тутешній скарбник. Ось ти і прийшов! Я тебе чекаю вже більше ста років! — розтулився беззубий рот, випустивши деренчливий голос.

— Мамцю! — пробелькотів Дмитрик, задкуючи від худезного стариганя. Але тікати було нікуди: його спина вперлася в стіну.

— Та не мама я, — лютувала істота, — а скарбник! Охоронець тутешнього скарбу! Нарешті хтось по нього прийшов! Тепер ти розпишешся на моїй руці — і скарб буде твоїм!

— На… на… на-на-на руці? — перепитав хлопчик. — Всього-на-всього?

— Так! Бачиш, як усе просто! — скарбник глухо розреготався. — Підписуєшся кров’ю. Договір записано в мене від ліктя до кисті. Тоді я віддаю тобі скарб і відпускаю.

— І все?

— І все! Тобі скарб — мені підпис!

— А де скарб? Я йшов просто на нього!

— Не зовсім просто! Тут відгалуження від основного тунелю. Я саме приліг подрімати років зо три-чотири, а тут бац — і ти сунеш! Нехай так, думаю я, хлопчик — то хлопчик. Мені нікого не шкода! Ходімо до скарбу!

Холоднючі жилаві пальці сталевими кайданами обхопили Дмитрикову руку, і скарбник потягнув хлопця за собою.

А тим часом трійко шукачів ішли вперед, не помічаючи зникнення Дмитрика. Тунель закінчився доволі великою круглою кімнатою. Ліхтарі скарбошукачів висвітлили кам’яну кладку на стінах, якесь химерне сплетіння труб, кабелів і проводів. Вся ця трубо-кабельна плутанина ставала дибки посередині долівки та зникала в стелі.

— Це ж фонтан! — здогадався Тиціан. — Справжнісінький фонтан! Мій батько колись розповідав про нього, але я сам його вже не застав так само, як і пам’ятника русалці. Друзі, це ж дивовижно! Вилупитися з ікринки, прожити все життя в одному озері й не знати, що просто в тебе під ластами є старий фонтан і бронзова русалка, яка провалилася в хід, що веде до скарбу!

— Чого ж ти раніше не шукав цей скарб? — здивувалася Дзвінка.

— Я ніколи б сам не здогадався, що мої древні таргани є картою до нього! А он і те, що лишив мені батько!

Світло Тиціанового ліхтаря впало на невелику дерев’яну скриньку, обкуту залізом. Всі обступили знахідку.

— А де ж Дмитрик? — раптом запитала Дзвінка. — Він мовчки йшов за мною.

— Не знаю, у цій кімнаті я його не бачив. Мабуть, затримався в тунелі. — Тиціан освітив ліхтариком вхід до кімнати. Він був порожнім, проте світло проникало в тунель лише на метр-другий.

— Скарб ми знайшли! А як тепер вибратись? — зітхнула Ольма, погладжуючи пальцями старе дерево скрині.

— Не хвилюйся, виберемось! Розберемо завал чи протиснемося повз Ликерію!

— Сто-о-оп! Ані руш! Поклали скриню назад, інакше це маля постраждає! — затріщав сухий голос.

У кімнату ввійшов скарбник і вивів поперед себе Дмитрика, не випускаючи його руку зі своїх довгих, як у павука, лабет. Ольма відразу ж поставила скриню назад під фонтанні труби.

— Скарбник? — зі щирим здивуванням вигукнув Тиціан. — Батько найняв скарбника? Такого не може бути!

Всі перелякано розглядали істоту, що з’явилася з тунелю та притягнула за собою хлопчика. Скарбник виглядав достоту як дід, замкнений на десятки років під землею. Його лиса вузька голова закінчувалася мичкуватою бородою, кінець якої губився позаду нього в тунелі. Між високих вух стирчали два горбики ріжок, усе обличчя оповили густі зморшки, сіро-зелена шкіра скидалася на кам’яні стіни навколо, з невеликого тулуба виростали довжелезні руки й ноги. Йшов старий трохи навприсядки. На його жилавому тілі теліпалося лахміття від старої синьої спецівки.

— Ану відверніть ті ваші світилка в інший бік! Позасвічували тут! — прикрикнув старий на Ольму і Тиціана.

— Тільки скарбника нам тут і бракувало! — роздратовано буркнула Ольма. — Його навіть лоскоти не беруть!

— А ви кого сподівалися тут побачити? Балерину оперного театру? Ге-ге-ге! — розсміявся старий так, наче фанеру ламав.

— Але мій тато не міг взяти такого охоронця скарбу!

— А він і не брав! — погодився Шилер. — Я сам побачив, як водяник ховає скарб під колишнім фонтаном. Тому пробрався в тунель і почекав, поки мене тут зачинять.

— Тоді скарб не твій!

— Мій! Я ж його сам стеріг! Тому давайте швидко: віддам на нього права — і робіть з ним, що хочете! Малий, тебе як звати? — скарбник струсонув Дмитриком.

— Дмитро Степанович Білонога!

Вихопивши зі своєї спецівки ножик, скарбник без жодних пояснень шаркнув ним Дмитрикові по пальцю, вмочив у ранку перо, що також наче з