Галина Микитчак - Джмеленя та Канікульне озеро

class="book">— Гляньте в дірку від цегли. Там щось є! Якась залізяка! — Дмитрик і Дзвінка водночас показали пальцем у темну заглибину в стіні.

Дмитрик запхав руку в заглибину, намацав металевий важіль і смикнув. Важіль глухо клацнув і подався вперед. Всі завмерли. Проминула секунда, друга, третя, четверта… Навіть жабуни затихли в озері.

Тоді металева зелена від часу ляда, схована під шаром дерну й трави, відчинилася. Під нею зяяла чорна прямокутна діра. З неї війнуло затхлим повітрям і сильним грибним запахом. Дмитрик посвітив ліхтариком.

— О-о-о-о! А тут і драбинка є! Така сама, як під каналізаційним люком!

Водяник ще раз оглянув підземний колодязь, узяв у Дмитрика запасний ліхтар і поліз униз. Колодязні стінки було викладено каменем. На ньому густою оторочкою висіла запорошена павутина, внизу виблискувала калюжа води. Тиціанові кроки стихли, не чути було й дихання, проте світло ліхтарика все ще виблискувало. Діти збентежено дивилися йому вслід, а потім і самі почали спускатися. За ними поспішила Ольма.

Ляда за нею зачинилася сама по собі, тихо грюкнувши.

Водяник пройшов кілька метрів, пригинаючи голову, а далі зупинився, бо дорогу засипало уламками цегли, штукатурки, каміння й погнутих труб.

— Я буду передавати вам цеглини, а ви кладіть їх попід стінки. Може, так зробимо лаз! — сказав Тиціан.

Скарбошукачі розгребли доволі широкий лаз у завалі. Тиціан простромив туди голову й руки.

— О! Прохід далі вільний! За мною!

Дзвінка легко проплазувала крізь завал, а Дмитрик застряг, зачепившись сорочкою за трубу.

— Мене тут щось тримає! Здається, воно залізне! — крутився він у лазі. А тоді закричав: — Ой-ой-ой-ой! Не чіпайте мене! Ай! Ні-і-і! Ой! Ги-ги-ги! — і, пирскаючи зі сміху, пірнув до Дзвінки і Тиціана.

За ним полізла русалка.

— Ольмо, навіщо ти лоскотала мене? Я мало не луснув зі сміху! — пожалівся малий.

— Зате помогло! Он як ти швидко поліз!

— Вгорі вода! — сказав Тиціан. — Я це відчуваю. Ми вже у підводді!

— У підводді? — перепитали діти.

— Під землею є підземелля, під підлогою — підпілля, а під водою — підводдя! Все просто! — мовив водяник і пройшов ще кілька метрів уперед. Раптом світло його ліхтарика вихопило з темряви жіноче обличчя. Воно дивилося на візитерів зеленими очима, сердито, з погордою та спересердя.

— Це ж русалка Ликерія! — сказала Ольма. — Вірніше, її бронзова статуя! Правда, їй припасували риб’ячий хвіст. Зустрічалася з нею ще за життя, а коли обидві стали русалками, то вона гостювала в Полтві. Ликерія також знала Теодозія, мого колишнього коханого. Не думала, що ще побачуся з нею! Особливо отак!

— От чому її назовні не видно! Вона провалилася разом з фундаментом у підземний хід! — відзначив Тиціан.

— І повністю перегородила його! — Дмитрик посвітив на карту. — Тиціанів батько намалював її ще в повній красі над хвильками озера!

— Добре, що провалилася. Інакше б її просто вкрали та здали на кольоровий брухт, — пробурмотіла Ольма. — І не треба на мене так дивитися! Сказала, що думаю! Ви, люди, у всі століття вирізнялися захланністю!

— Я ще нічого на брухт не здавав! — образився Дмитрик. — Ти краще подумай, як забрати постамент твоєї подруги з дороги. Повз нього не протиснешся!

— У русалок є таємниці! — усміхнулася Ольма. — Пропустіть мене до подруги. Ликеріє, де ж ти тепер плаваєш?

Вона оглянула статую з ніг до голови. Найбільше її зацікавив риб’ячий плавник.

— Е-ей! Посвітіть мені! На плавнику щось написано!

Тиціан взяв із долівки ліхтаря та посвітив.

— О, так добре! Бачу, бачу! Хтось вигравіював: «Ця статуя — подарунок коханій Ликерії на згадку про мене під час подорожі в Атени. Теодозій».

Хоч Ольма через свою русалкову природу була завжди дуже блідою, а в підземно-водному переході було дуже темно, усі помітили, що вона зблідла ще більше.

— Те… Те… Теодозій! Коханій Ликерії! — повторила вона. — Єхидна! Мегера! Моховатка обскубана! Горгона медузяча! То я знепритомніла, втопилася, стала русалкою через зраджене кохання! Ах, Теодозій, хороший хлопчик із порядної галицької родини… І це за всю мою турботу, за всю мою ніжність — отака дяка?! І хто?! Мій коханий і моя найкраща подруга!

Діти й Тиціан відійшли вглиб проходу, щоб випадково не потрапити під розмашисті Ольмині удари.

Ольма схопила Ликерію за шию та смикнула на себе. Почувся металічний скрегіт — і бронзова голова відвалилася, а за мить і статуя переламалася навпіл, звільняючи прохід. На жаль, вона тримала на собі всю стелю.

— Впере-е-е-д! — закричав Тиціан, схопив дітей за руки й потягнув крізь град з камінців і штукатурки. Разом з Ольмою вони побігли вперед, за їхніми спинами зі стелі полетіло каміння, ґрунт цілими потоками посипався донизу й усе навколо густим туманом заволокла пилюка. Її хвилі накрили скарбошукачів, навіть світло ліхтариків не могло нічого освітити. Суцільні стовпи пилюки!

Проминуло кілька хвилин. Хтось закашлявся. На долівці заворушилася купа землі. Коли пилюка осіла, стало видно Тиціана.

— Всі живі? Кахи-кахи! — запитав він, обтрушуючись.

— Начебто живий! Але нічого не бачу! — Дмитрик намацав ліхтарик і спрямував його на потріскану стіну.

— А ти окуляри протри! — порадила Дзвінка.

— Не всі живі! — Русалка і далі стискала за шию відламану голову Ликерії. — Я не жива! Я й до обвалу не була живою! Кажу, що втопилася ще 230 років тому!

Дзвінка направила Дмитрикову руку з ліхтариком позад себе та схлипнула. Тунель за їхніми спинами завалило.

— Ми відрізані від світу! — жахнувся Дмитрик.

— Тому нам дорога тільки вперед! — мовив Тиціан.

Дзвінка забрала в Дмитрика ліхтарик (тепер була її черга нести) і крокувала вузьким проходом