Ніка Нікалео - Dolce Vita, або Кінець гламуру

— А шо я її на город кличу?! — обурюється хлоп. — Я так, поговорити, перейтися.

— Степане, а ну, йди! — кричить йому з-за хати жіночий голос. — Робота його не йметься. Самі дівки в голові.

— Йду, мамо, йду.

І він, свиснувши нам наостанок, нарешті зникає з поля зору.

Ми одягнулися і трохи посиділи у тітки Гані. Ласували її пончиками. Одарчина мама відмовилася від нашої участі у приготуванні святкової вечері. Тож ми змушені були валятися у саду під деревами і плести віночки з кульбаб. Від чого, тим не менше, отримували масу задоволення.

— Ох, і добре ж тут у вас! — захоплено прошепотіла Лілька.

— Хм, — недовірливо закопилила губу Дарка. — Хіба ось так на вихідні приїхати раз, колись. А так…

— А мені теж подобається, — сказала Ляна і додала: — Але щоб без биків…

— Де ж ти таке село знайдеш? — запитала я.

— Та повно! У передмісті, там, де ти! — відповіла Дара.

— Та це вже не село у прямому розумінні цього слова, — небезпідставно відказала я.

— Але й не місто!

— Та ні, дівчата! Мені подобається тут усе: і город, і річка, і свіже молочко, яйця, кури… — вела своєї Лілька.

— «То не проблема!» — вигукнула Ляна. — Це не я, це тут один парубок на ім’я Степан сказав. Хоче з тобою познайомитися, Ліль.

Лілька розсміялася.

— Ви кепкуєте з мене, так? Коли ж він мене зауважив? — з недовірою.

— А ти дуже звабливо людей на допомогу скликала. Він чув.

— Та ну вас, безсовісні, приколюєтеся.

— То ти досі сохнеш за тим своїм прожигатєлєм? — здивовано запитую. — Мені здавалося, що ти уже забула про все і переключилася.

— На кого? — нервово зірвалася Лілька.

— А в Туреччині? З Саньком то що було?

— Ти що, вобщє вже? — покрутила пальцем біля скроні Лілька і роздратовано попрямувала до хати.

— Стій! — скомандувала Дарка. — Не треба, дівчата, то не варте цього. Чого ви завелися? У кожного своє. То що, через те чубитися?

— У кого що? — запитала заведена Лілька. — Це у нас у всіх «що»! А у Любці все нор-маль-но. От вона і приколюється з нас.

«Та ж я і не думала! Так запитала, а та завелася з півоберта».

Дарка недовірливо подивилася на мене, проткнувши наскрізь своїм професійним поглядом.

— Мені з тобою поговорити треба, — сказала.

— Ну, говори, — вдаючи байдужість, відповіла я.

— Не зараз. Це може почекати. Після святкування.

— Як хочеш!

«Цікаво, про що це вона?!»

А ввечері під квітучими вишнями ми справляли уродини Дениска. Йому було все одно, — головне, що бажані подарунки отримав, — а нам приємно. Тамтешні хлопці разом з двома нашими, бо не могла ж я поїхати без свого Орестика, стріляли один в одного з новеньких водяних гвинтівок. А потім, повибігавши на дорогу, знайшли для себе іншу вдячну ціль. Дівчатка голосно пищали і сміялися.

Дарчина мама протягом усього застілля скаржилася, що її донька з Лілею змовилися і заміж не ідуть. Не дбають про своє майбутнє, коли і голову не буде до кого прихилити. Та й онукові чоловіче виховання вже потрібне… А коли уже ближче до ночі вона подобрішала і сплакнула за своїм минулим, то чомусь змінила свою думку.

— А може, і правильно, що Даруся нікого не хоче. Нічого усяких нездар на плечі собі завдавати. Але якщо серце тьохне, дівчатка, послухайте мудрої поради, не відкидайте те від себе. Буде вам потім боляче, що любов пройшла повз вас, а нічого вже не поробиш! Послухайте самотню літню жінку, ви ж мені усі, як рідні! — закінчила вона.

— За наше щасливе майбутнє! — підсумувала Лілька.

— І за наших дітей! — додала Дарина.

— Само собою! — виправилася її підлегла і цокнулася шестикутною стопочкою, наповненою слив’янкою.

Раптом затерлинькав чийсь телефон.

— О, надійшло повідомлення, — проковтнувши тягучий напій, сказала Лілька і полізла до кишені шортів. — Bay, Юрчик! — радісно, майже криком повідомила вона, демонструючи нам дисплей своєї Нокії. Дарчина мама, зрозумівши, що зайва, попрощалася і пішла спати.

«Не можу до тебе додзвонитися. Де ти є? Треба поговорити. Юра» — прочитали ми.

Я вже боюся бовкнути щось зайве. Мовчу.

— Боже, скільки йому знадобилося часу, щоб усе зрозуміти!

— Нормально! Мужики живуть в іншому вимірі. Тепер ти ще раз добре подумай, чи воно тобі треба? — повчала Дарина.

— Я його кохаю, Дарцю, ти що, не розумієш?! — схвильовано відповіла Лілька. — Лян, не хочеш зараз повернутися додому?

— А до завтра не почекає? Я ж тільки в обід сюди приїхала! — здійняла брівки Рокса.

— Дурік, не лети на включену лампочку, попечешся! — радить Дарка. — Нехай тепер він похвилюється пару днів.

— Правильно! Я ж чекала два місяці, — погодилася Лілька і тут же засумнівалася: — А раптом подумає, що я не хочу з ним взагалі спілкуватися?

— То відпиши йому, що в районі і скоро будеш. Нехай чекає, — сказала я нарешті.

Лілька погодилася і щось там коротко шрайбанула.

Вночі, коли ми уже всі майже позасинали, мене хтось розбудив.

— Ти вже спиш? — пошепки.

— Цс-с, Орест спить. То ти, Дар? — запитала я у постаті зі скуйовдженим волоссям, що нависла наді мною проти місячного сяйва.

«Ну, справжня мольфарка!»

— Я. Слухай, а може, ти малого на літо сюди привезеш. Мама пропонує. Ти як?

— Не знаю. Я в принципі не проти. Але треба з паном полковником поговорити. Він буде дуже сумувати за ним, — відповіла я, позіхаючи. — А що, це не могло почекати до завтра? Така вже таємниця?

— Це — могло. А от на Василя свого увагу зверни. Придивися, — після короткої паузи сказала Дарка.

— В якому смислі? Що сталося? — я була чимало здивована таким зауваженням.

— Я думаю, що нічого особливого. Але на всякій случяй нє тєряй бдітєльность. Хорош?

— Ти мене вбила, — я сіла на ліжку.

— Просто я його з деким бачила. І не один раз.

— З ким? — мені стало важко дихати.

— 3 референтом його, Оксаною.

— А-а, — мені