Алла Сєрова - Подвійне дно

— Танька. Товста, неохайна, і той самий похмурий погляд. Наші очі зустрічаються. Давно з тюрми, Танько?

— Привіт, — її голос хрипкий і прокурений. — Давно не бачились, балерино.

— Давно. Як справи, Танько?

— Нічого. Шкода Ірку.

— Шкода.

Нам нема про що говорити, хоч між нами і стоїть дещо: брудний кабінет, старий неголений слідчий і її, Таньчин голос: «Я бачила їх, вони сиділи біля річки. Ні, сплутати я їх ні з ким не могла. Я їх бачила там».

Не сиділи ми біля річки, а виловили по одному двох недолюдків і повернули їм борг — кожному, з відсотками. Тільки Танька, хоч і знала, та не продала. І тепер ми дивимось одна на одну — отут, біля Ірки. А вона лежить у домовині така маленька і бліда, і їй уже ні до чого немає діла. Вона вже далеко.

Ось віко прилаштували, старий дід-сторож забиває цвяхи. Все, Ірко, отут тепер твій вічний притулок. Ми кидаємо в яму грудки землі. Я пам’ятаю, як тринадцять років тому ми ховали Кирпу. А Ірка співала: «Не плач, мати, не журися…».

— І Стась приїхав. — Танька дивиться на дорогу машину. — Велика людина, видать.

— Так.

— У вас же щось було колись.

— Було — та загуло.

— Що ж, пом’янемо Ірку.

Ми йдемо кладовищем: я, Танька, Рудий і Старий. Позаду плентається Стась, і ще кілька наших — з тих, що осіли в Березані. Ми з Рудим влаштовуємо поминки.

— Лізо, треба поговорити. — Старий стискає мою долоню. — Ви з Вадимом заночуєте в мене?

— Якщо не завадимо.

— Ні. Треба поговорити.

Мовчки заходимо в стару їдальню, там уже накрито стіл. Мовчки наливаємо горілку й п’ємо. Ми звикли мовчки терпіти лихо, от і тепер мовчимо. Що говорити? Ми — нічиї діти, ото тільки одне за одним і заплачемо. Добре, що є кому поховати та пом’янути по-людськи.

— Тепер буду дві могили впорядковувати. — Танька наколює виделкою кружальце ковбаси. — То тільки за Кирпою, а тепер іще й Ірка.

— Я залишу тобі гроші, замовиш пам’ятники їм обом.

— Не боїшся, що привласню?

— Ні. Ти цього не зробиш.

— Правильно. Не зроблю. — Танька похмуро сопе. — Слухай, балерино. Тут така справа, що… Ат, дурня, між нами різне було, та все одно маю сказати. Місяців з півтора тому приїжджали сюди хлопці на крутих машинах. Розпитували про тебе, і до мене приходили.

— Про що розпитували?

— От дурепа, кажу ж, про тебе. Ну — яка ти, які маєш звички, таке. Я їм, звичайно, не сказала, яка ти сука, хай це для них стане сюрпризом. Тати май на увазі.

— Добре. Спасибі тобі, Танько.

— Нема за що, — вона знічено стенула плечима. — Ти дивись, балерино, щоб ми тебе отак, як Ірку, не… чорт, що я верзу? А Рудий — справжній красень. Спиш із ним?

— Ні.

— Ну й дурна. Він же за тобою завжди трусився.

— Що ти кажеш? Він просто мій друг.

— Тільки така кретинка, як ти, може не бачити очевидного. Дивись, балерино, це тобі не Стась, погань така.

— Чому погань?

— Зроду такий. Як чортом уродиться, то з рогами й помре — оце про Стася.

— Дурниці ти кажеш.

— Кажу, що знаю. Я завжди знала, хто є хто, чуйка в мене. Тому ти мене так дратуєш.

— Не розумію.

— Де тобі! Ти завжди була — ну, як аристократка, чи що, нічого до тебе не липло. Ти ж у нас нетутешня! Ні чорта ти в людях не розбираєшся, хоч і вчена. Всіх по собі міряєш, та тільки не всі такі. Ну, добре, вже мені час, вдома діти чекають. Чого дивишся? Двійко їх у мене, я вже давно зав’язала, на залізниці працюю. Бувай, балерино, та іноді дивись під ноги.

Вона йде, ось її неповоротка постать зникла за дверима. От тобі й Танька! Ні, недарма Старий на нас життя поклав. Старий… Про що він хоче поговорити? Невже і до нього приходили ті таємничі відвідувачі? Та тільки я не розумію, чим я їх так зацікавила. Господи, що тут в чортового батька відбувається? Я вже нічого не розумію. Нічогісінько.

— Лізо!

— Чого ти приїхав?

— Я приїхав на похорон. Ірку ховати.

Він стоїть, осяяний призахідним сонцем, і мені так боляче бачити його, що аж дихати нічим. Я ж… кохала його. І, може, досі кохаю, не знаю. Тільки бачити його зараз — для мене гіршого уявити не можна. Стасю, що ти зробив зі мною?

— Шкода її, — він дивиться так знайомо, і моє серце заходиться болем, вже забутим. — Я маю дещо тобі сказати.

— Кажи.

— Я не знаю, що саме, але навколо тебе щось відбувається. Лізо, ти в небезпеці, і якщо останнім часом трапилось щось… незвичайне, тобі краще все мені розповісти.

— Я тобі казала, вбили мого сусіда. А тепер — Ірка. Що ще незвичайне?

— Ти ж не встигла з нею поговорити, так? Ти спізнилась на кілька хвилин. Про що ти хотіла розпитати її?

Дякую, колего, що не продав мене. Тож хтось уже цікавився, чи встигла я поговорити з Іркою. Що ж, мій хід.

— Я просто прийшла її навідати.

— Лізо…

— Мені нема чого тобі сказати. Я нічого не розумію. Хто може мною цікавитися? Я просто лікар, я обслуговую звичайних людей, не знаю ніяких таємниць… Кому я потрібна? Сирота, без роду, без племені. Стасю, ти ж сам це знаєш.

— Так. Але, вочевидь, чогось ми не знаємо. Чогось, що має до тебе прямий стосунок.

— Тоді ти знаєш більше за мене. Це ж ти обертаєшся в тих сферах. А я просто собі живу.

— Лізо, дуже прошу тебе, будь обережна. Ось, візьми.

— Що це?

— Мобільних, «Еріксон». Як тільки щось трапиться, запахне смаленим — негайно телефонуй, я приїду і витягну тебе.

— Що може зі мною трапитись?

— Не знаю. Але я дізнаюсь, я вже працюю над цим. Добре, мені час їхати, піду, попрощаюсь із Старим і нашими.

Він іде, а я знесилено спираюсь на стіну. Я навіть не знаю, що тут можна сказати. Я точно знаю, що непричетна ні до яких сумнівних справ. То чому навколо мене відбувається щось незрозуміле? Може, мене теж із кимось сплутали? Ні, неможливо, адже розпитували саме про мене.

Старий живе в маленькому будиночку, що визирає з пожовклого саду. Осінь тут м’яка і знайома. І цей будиночок теж знайомий нам, ми бували тут не раз, особливо коли Старий оселився в ньому постійно. До цього він днював і ночував в інтернаті, спав просто в кабінеті на дивані, їв з нами