П'єр Шевальє - Історія війни козаків проти Польщі

яку грецький патріарх прислав Хмельницькому в подяку за оборону грецької релігії, ризи, церковний посуд та інші цінні речі одного грецького прелата, який називав себе корінфським архієпіскопом і який репрезентував патріарха при Хмельницькому; це був один з тих, які найбільше підтримували вогонь повстання серед козаків та руських і які були найзапеклішими противниками мирного полагодження справи. Його вбив стрілою під час відступу якийсь молодий поляк. Знайдено також велику кількість зброї та силу харчів і скриньку Хмельницького, де була печатка Запорозького Війська та різні листи від султана, великого князя московського, від князя трансільванського, більше тридцяти тисяч ришдалів, призначених для татар, верхній одяг, підбитий коштовним хутром; знайдено навіть біля вогню горшки та рожни – певний доказ, що втеча козаків зовсім не була задумана заздалегідь, а що це була дія неба.

Ця поразка коштувала поляками всього кілька солдатів та одного капітана з піхотного полку Радзівіл- ла, вбитого при атаці тих трьохсот козаків, які бо- /164/ ронилися на болоті. Крім тих, кого послано в погоню за козаками, туди рушили ще польний гетьман та князь Вишневецький з сімома полками, щоб перешкодити з’єднанню козаків. Вони грабували всіх, кого зустрічали по дорозі. Велика частина козаків відступила на Дубно, три тисячі з них були посічені залогою міста та кількома загонами, які були відряджені туди саме тоді, як козаки проходили довгою греблею, а король, залишивши майже все посполите рушення в Берестечку, сам пішов з цією ж метою у напрямку Кам’янця. На своєму шляху він зустрічав жахливе видовище: дороги були встелені мертвими, а ліси повні жалюгідних утікачів, які після відступу заховалися в найгустіші місця, і багато з них протягом кількох днів живилися тільки корою дерев. Здебільшого вони були такі виснажені, що вже не трималися на ногах і не могли втікати. Обурення поляків перейшло в жалість при вигляді цих скелетів, і замість того, щоб вбивати їх, поляки бігли за ними лише для того, щоб дарувати їм життя та спонукати їх зберегти це життя. Король був навіть такий добрий, побачивши це нещастя, що наказав роздавати їм харчі та запевнив їх, що пробачить їм, коли вони залишать козаків-бунтівників і повернуться додому. Його королівська величність тому був милосердним, що не хотів, убиваючи мечем це збунтоване поспільство, знищити одну з головних провін- цій королівства, яка була для інших [провінцій] оборонною твердинею, і внаслідок цього зруйнувати безліч шляхти та навіть найбільших магнатів, котрі, маючи великі землі, не могли б діставати з них жодних прибутків, якщо б знелюднити ті землі, бо в Польщі селяни становлять частину спадкових маєтків, [126] /165/ і якщо якийсь маєток втратить їх, то на їх місце можна знайти інших лише з великими труднощами. Це було справжнім мотивом, який цього разу, а також і в інших випадках перешкоджав повністю знищити козаків; їх неважко було б звести нанівець, якщо б не ця обставина.

Король, вважаючи, що його присутність необхідна для закінчення війни та остаточного підкорення козаків, наполягав на тому, щоб рушити з усім військом на Київ, звідки він мав би відрядити загони та дати необхідні накази для здійснення цього плану. Але шляхта противилася цьому, покликаючись на невідкладність своїх справ, які примушували їх повернутися додому, а також, що посполите рушення вже не потрібне для закінчення недоробленого, що розпорошені козаки не спроможні піднятися після своєї поразки і що коли б навіть деякі захотіли знову взяти зброю у руки, то вистачить найманих загонів, щоб перешкодити в цьому козакам і зробити марними всі їхні зусилля; словом, немає жодної рації вести шляхту в країну, знелюднену і виснажену невпинними /166/ спустошеннями козаків і татар, бо вона там

згине з голоду. Отож, відбувши загальну нараду всіх старших керівників та офіцерів в Орлі,{71} довелося поступитися перед цією думкою та задовольнити тих, хто хотів повернутися додому, а вони становили більшість. Його польська величність, видавши розпорядження великому гетьманові Потоцькому, щоб завершити те, що так щасливо почалося, теж повернувся до Варшави, взявши перед своїм від’їздом слово від шляхти щодо нової підмоги в людях і грошах. Від’їжджаючи з війська, король одержав звіст- ку, що хан, дізнавшись про втечу козаків, поспішно відступив у напрямку Криму і що чотири тисячі турків, які йшли на допомогу козакам, одержавши таку звістку, поквапливо відступили за Борисфен. Король одночасно довідався про поразку козаків у Литві, заподіяну князем Радзівіллом.

Дванадцять тисяч козаків під командуванням одного з своїх отаманів Небаби розташувалися поблизу Лоєва,[127] у гирлі річки Сожа, яка впадає в Борисфен; підготувавшись до переправи через ріку, той отаман залишив кілька загонів, щоб боронити переправи. Гетьман литовський князь Радзівілл, дізнавшись про це, вирішив атакувати їх, виславши наперед генерал-майора Мірського з трьома тисячами добірних людей і наказавши рухатись другим берегом Борисфена; сам же він сів у човни з рештою своєї піхоти та артилерії, а кавалерії звелів іти суходолом. Прибувши, він наказав атакувати козацькі укріплення з одного боку, а Мірський, якому він подав сигнал кількома гарматними пострілами, вдарив з другого боку. Козаки хоробро оборонялися півтори години, а потім їх опір було зламано і їх розгромлено. Небаба з військом наближався на допомогу своїм; князь Радзівілл, хоч Мірський не /167/ перейшов ще ріки, яка їх розділяла, і не приєднався до нього, невпинно рухався вперед, щоб чинити опір козакам. Після завзятої сутички, в якій загинули три головні козацькі полковники, в тому числі й Небаба, козацьке військо було розбите, три тисячі козаків убито, багато взято в полон, серед них – племінник Небаби. Інші ж утекли до табору, розташованого недалеко від поля бою. Коли надійшов сюди литовський віце-маршалок Криштоф Потоцький, посланий спеціально для розвідки, він знайшов уже табір пустим. Козаки залишили також місто Любеч, а недалеко від міста Чорнобиля не чинили великого опору та здалися литовському генералу від артилерії Госєвському.[128] Після цього князь Радзівілл проторував собі шлях на Київ, щоб остаточно знищити залишки бунту в тих місцях.

Гетьман Потоцький чинив так само на Волині, де труднощі у здобуванні харчів та фуражу примусили його поділити своє військо на багато частин; він призначив їм усім зустріч для з’єднання в Любартові, місті, яке завдяки своєму положенню та кількості мешканців збереглося серед воєнної завірюхи; звід- ти він звелів загонам іти на здобуття Паволочі та Білої Церкви, наказуючи насамперед офіцерам добувати харчі для солдатів так, щоб селяни через погану поведінку поляків не були змушені залишати своїх