Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

та її «Комісія». Як бачимо, в жодному історичному першоджерелі, крім надуманих ««катерининських літописних зводів», не зафіксований час появи поселення Москва до кінця XIII століття. І не міг бути зафіксований!

Аналізуючи процес складання «літописних зводів», професор В. О. Ключевський спробував підвести під нього наукову базу:

«Із часом під руками давньоруських книгарів накопичувався значний запас приватних і офіційних місцевих записів… ті ж, які працювали після первинних місцевих літописців, збирали ці записи, зводили їх у цільну — рік за роком — розповідь про свою землю, до якої від себе додавали описи кількох подальших років… При подальшому переписуванні ці зведені літописи скорочувалися або розширювалися, доповнюючись новими звістками і вставками цілих сказань… Шляхом переписування, скорочень, доповнень 1 вставок нагромадилася важкодоступна для огляду кількість списків,

Первинні записи (першоджерела, — В. Б.), що велися у різних місцях нащої батьківщини, майже всі зникли; але вціліли (наче на спеціальне замовлення! — В. Б.) складені з них літописні зводи» [6с. 17–18].

А як «літописні зводи» були «знайдені», коли, навіщо і ким, — ми вже довідалися вище,

Однак не варто гадати, що Катерина II стала першою людиною, яка написала «власну» російську історію,

До сходження Катерини ІІ на престол у І762 році один із сучасників Петра І — Андрій Іванович Лизлов, який помер 1696 року написав близько 1692 року «Скіфську історію», Саме в цій праці А, І. Лизлов уперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася Московією), її відносини з Києвом і Золотою Ордою, «Скіфська історія» охоплює період від найдавніших часів до кінця XVI століття,

Ось що пише ВРЕ:

«Л(излов) використав велике коло джерел та історичних) тв(орів) (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти «Казанської історії», укр(аїнські) іст(оричні) праці, польсько-литов(ські) хроніки, тв(ори) латинсько-італ(ійських) та ін(ших) авторів)» [9, том 15, с. 84].

«Скіфська історія», хоч як дивно, не була видана до 1776 року і поширювалася в рукописі. Випустив книгу дуже малими накладами у 1776 і 1787 роках знаменитий видавець М. І. Новіков.

Ось головні думки, які повідав А. І. Лизлов, вивчивши прадавні першоджерела:

1. Монголи, які прийшли 1237 року в суздальську землю, зовсім не монголи, а східні й південні сусіди Московії і Волзької Булгарії — татари, точніше «тартари». І то правда, бо монголи у XIII столітті мали 700 тисяч населення й вели одночасно війни в трьох напрямках: Китай, Іран і Європа. Тобто з Монголії походить династія Чингісидів, яка на шляху завоювань втягнула підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу єдиної держави і повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди. Надалі ми підтвердимо це російськими джерелами.

2. Жителі Московії — це окремий відособлений самобутній народ, який нічого спільного не має з руссю (Києвом), литвою, поляками тощо.

Послухайте А. І. Лизлова: «Скіфія складається з двох частин: одна європейська, у якій живемо ми, тобто: москва (московити. — В. Б.), росіяни (українці. — В. Б.), литва, волохи і татари європейські (кримські, ногайські тощо. — В. Б.)».

А. І. Лизлов не згадує про братання московитів і русичів (етнос Подніпров'я — В. Б.). Навпаки — чітко простежується думка про розмежування етносів Московії і Київського князівства.

Зверніть увагу: ця думка панувала в серйозній аналітичній праці 1692 року, тобто до часу, коли Петро І повелів називати Московію — Російською державою.

3. У Лизлова не згадується жодного так званого «літописного зводу». Вільно вивчивши чимало архівів, ознайомившись із сотнями першоджерел, Андрій Іванович Лизлов, який написав «Скіфську історію», ніде (!!!) не виявив жодного (!!!) з багатьох тисяч російських «літописних зводів». При цьому в архівах він був на сотню років раніше від Карамзіних, мусіних-пушкіних та інших катерининських словоблудів.

Книга «Скіфська історія», двічі видана М. І. Новіковим дуже маленьким накладом, ніколи більше ні в царській, ні в більшовицькій імперії не перевидавалася.

Самого ж М. І. Новікова, який встиг видати книгу до жорстокої катерининської цензури (пам'ятаємо, заснованої 25 липня 1787 року), згодом заарепітували і посадили у в'язницю.

Заради справедливості слід зауважити, що 1990 року, під час розвалу радянської імперії, у Москві втретє за 300 років була видана «Скіфська історія» накладом п'ять тисяч примірників. Але це суті нашого дослідження не міняє.

До катерининського царювання, близько 1747 року, було написано ще одну книгу: «Історія Російська із найдавніших часів». Її автором був сподвижник Петра І Василь Микитович Татіщев (1686–1750), дуже освічена, як на той час, людина.

Ось що про нього пише ВРЕ, третє видання:

«У 1720–1722 і в 1734–1737 (роках) управляв казенними з(аво)дами на Уралі, заснував (місто) Катеринбург; у 1741–1745 (роках) — астраханський губернатор» [9, том 25, с. 297].

В. М. Татіщев мав доступ не тільки до державних і церковних архівів, а й до архівів Казані, Астрахані та Сибіру. Отже, його книга мала посилання на багато першоджерел. Та ось що дивно: і цю книгу не було видано за життя автора. Навіть більше — Татіщеву заборонили її видавати, звинувативши в «політичному вільнодумстві та єресі». Згодом рукописи Татіщева зникли.

Ось що писав про це в першій половині XIX століття академік Петербурзької Академії наук П. Г. Бутков:

«Історія» Татіщева видана не з оригіналу, що загублений, а з доволі неточного, неповного списку… При друкуванні цього списку виключені в ньому судження автора, визнані вільнодумними, 1 зроблено багато пропусків».

Цікаво, що книгу Татіщева редагував німець, який перебував на державній службі, Герард Фрідріх Міллер.

Дуже дивним є той факт, що згодом російський князь і державний діяч катерининських часів Михайло Михайлович Щербатов (1733–1790), який також написав із дозволу Катерини II свою «Історію Російську від найдавніших часів», звинуватив В.М. Татіщева, що той подав факти і «неіснуючих історичних джерел». Дивне обвинувачення.

З огляду на знання та можливості В. М. Татіщева, його багаторічну державну службу, якось не віриться, щоб цей державний муж мав потребу у вигадках і плагіаті, Цілком імовірно, тут інша причина: усі першоджерела, якими користувався В. М. Татіщев із 1720 до 1745 року, до 80-х років XVIII століття були зосереджені в архівах эа сімома замками, у сховищах Катерини ІІ, куди доступ мали тільки довірені особи.

Лише беручи до уваги таку ситуацію, стає зрозумілою думка імператриці, висловлена на адресу князя М, М, Щербатова;

«Ще покликали для розмови про Історію: дивувалися тому, як мілко мислив Князь Щербатов» [23, с. 255].

Ось так просто, за рік після смерті Щербатова, і листопада 1791 року імператриця обізвала князя майже дурнем, Я гадаю, читачі здогадуються про причину,

І останнє, про що хочу повідомити читачам у