Володимир Броніславович Бєлінський - Країна Моксель, або Московія. Книга 1

«знайшов» служака імператриці. Але про це поговоримо пізніпіе. Зараз звернімося до змісту Лаврентіївського літописного зводу. Про що оповідає він?

«Лаврентіївський л(ітопис) слідом за «Повістю минулих літ» містить опис подій південноруських, а потім — Володимирсько-Суздальської Русі… Володимирські літописці розглядали володимирських князів спадкоємцями київських, а Володимир вважали новим центром політичного життя Русі…

Із 1285 р. у Лаврентіївському… л(ітопису) починається низка… датованих тверських звісток, що свідчить про початок тверського літописання. Проглядається в Лаврентіївському л(ітопису) і тверський звід 1305 р., що поєднує матеріал різних областей і прагне бути загальноруським» [25, с. 80].

Велика брехня нав'язується нам уже 200 років заради «прагнення бути загальноруським зводом». І літописці, виявляється, київські, суздальські, володимирські, тверські та інші, лише тим займалися, що проповідували «загальноруську ідею» протягом століть: і в 1070-му, і в 1170-му, і в 1281-му, і в 1305-му, і в 1377 роках. Це в той час, коли в київській землі жили поляни та інші слов'яни, а в «Залешанській землі» — фінські племена меря, мурома і весь. Це в той час, коли жителі «Південної Русі» люто ненавиділи жителів «Північної Русі» (за С. М. Соловйовим і В. О. Ключевським). Нарешті, це відбувалося в той час, коли в суздальській землі священики часто не знали «Отче наш», але при цьому вони, виявляється, були «великоросійськими державниками». Варто також нагадати, що писалися такі «чудові зводи» у мерянських і муромських «обгороджених (частоколом) селах».

Тут, шановні читачі, робіть висновки самі. Тільки ще раз зверніть увагу, що знайшов граф О. І. Мусін-Пушкін Лаврентіївський звід аж у 1792 році. Саме в той час, коли повеліла матінка-імператриця.

Послухайте:

«Лаврентіївський літопис… У 1792 (році) його придбав О.І. Мусін-Пушкін…» [9, том 14, с. 90].

Енциклопедія — розумна книга, вона не може дозволити собі написати — «знайшов», вона пише по-сучасному — «придбав». Але чомусь усі «чудові» зводи з'явилися лише після «дивного» творення «російської історії» Катериною II?!

Сподіваюся, ви розумієте всю витончену задумку Катерини II. Саме «літописними зводами», яких раптом з'явилися тисячі, утверджувалося право Московії, а згодом Російської імперії на спадщину історії і землі давньої Київської держави. Відзначимо, що німецька пані висунула і здійснила «блискучу» ідею. У справжньому катерининському дусі.

Як ми знаємо, незабаром М. М. Карамзін знайшов так званий Іпатіївський літописний звід. Навіщо ж він був знайдений?

У 1803 році М. М. Карамзін розпочав роботу над «Історією держави Російської». І, як сказав Віссаріон Бєлінський — «… Карамзін вчинив його (подвиг, написавши цю книгу. — В. Б.) не так із історичного, як із чудового белетристичного таланту. У його живій і мистецькій літературній розповіді вся Русь прочитала історію своєї батьківщини…» Тобто це був перший великий художній виклад історії Російської імперії, що закінчується «часом смути» — початком XVII століття.

Уже в 1811 році Карамзін прочитав перші глави книги імператорові Олександру І. Я свідомо наголошую на тому факті, що до 1811 року були написані глави про навалу Батия на суздальську землю. У своїй «Історії» автор вказав на цей факт особисто. І тут ми змушені повернутися до нового великого анекдоту Російської імперії. Сівши за стіл, приступивши до створення «Історії держави Російської», М. М. Карамзін перечитав усі «відкриті» до нього «літописні зводи», але в жодному з них не виявив час заснування Москви. А найголовнішою ідеєю суперпатріотичного твору М. М. Карамзіна було прославляння Москви і Московії за «збирання землі російської». При цьому автоматично вважалося: якщо «суздальська земля» з'явилася в часи розквіту великого Київського князювання, то родинний, мовляв, зв'язок видно неозброєним оком. Але в Карамзіна, у процесі викладу «Історії держави Російської», «московський слід» виявився дуже брудним. Хотів того автор чи ні, але йому довелося показати весь шлях принижень Московії після підкорення суздальської землі татаро-монголами. Хоча приниження подаються у хвалебному й величному дусі.

Проте навіть М. М. Карамзін у своїх міркуваннях побачив суперечності. Усі суздальсько-володимирські князівства з 1237 року перетворилися на улуси Золотої Орди. І в той «улусний» час раптом з'являється московське володіння у складі Золотої Орди. Усе свідчить, що відтак Москва як державне утворення повинна вести свій родовід із татаро-монгольського улусу. Ніяк не інакше! Адже Московія за допомогою ханських військ поглинала Рязань, Твер, Новгород, Торжок тощо, лише «збирала» дрібні татаро-монгольські улуси, залишаючись великим улусом.

Угледівши великих татаро-монгольських предків Москви й Московії, М. М. Карамзіну нічого не залишалося робити, як «шукати» новий «літописний звід», аби бодай саму появу поселення Москва зафіксувати раніше від навали татаро-монголів.

І в 1809 році він «знаходить» так званий Іпатіївський літописний звід. Мовляв, погляньте, самі київські літописці зафіксували нашу появу на світ Божий.

Саме в Іпатіївському літописному зводі, де вміщено київські і галицько-волинські літописи, вперше згадується слово «Москва». Я сподіваюся, читачі розуміють усю облудність і комічність таких «пошуків», таких «знахідок». Брехня безкінечна.

Та й сам Микола Михайлович Карамзін не соромився в цьому зізнатися. Ось що він писав про історію взагалі та свою зокрема:

«Але Історія, кажуть, сповнена неправди: скажімо краще, що в ній, як у справі рук людських, буває доважок брехні, однак характер істини завжди більш-менш зберігається, і цього досить для нас, аби скласти собі загальне уявлення про людей і діяння» [1, том І, с. 18].

А далі здогадуйтеся, скільки «доважку брехні» підкинув автор «Історії держави Російської».

Однак повернімося до Іпатіївського літописного зводу.

Ось як передав М. М. Карамзін слова Юрія Довгорукого, сказані нібито в 1147 році:

«Прийди до мене, брате, в Москву» [б, с. 132].

То звертання князя, який не мав свого наділу в Русі, до Новгород-Сіверського князя Святослава Ольговича. І з подачі М. М. Карамзіна Новгород-Сіверський князь рушив заради «рюмашки» у «тридесяте царство» за тисячу кілометрів через непрохідні ліси та драговини, щоб «засвідчити» появу «Москви».

Не варто забувати, що в ті далекі часи такі «подорожі» дуже дорого обходилися і потребували чималих жертв.

Подальші російські історики самі розуміли цілковиту безглуздість твердження про заснування Москви в 1147 році, ніби за завданням. Тому в наступному зводі пишеться:

«У 1156 р., за літописом, князь Юрій Довгорукий «заложи град Москву» нижче устя Неглінної…» [6, с. 132].

Суть нової вигадки полягає в тому, що у 1156 році Юрій Довгорукий, незадовго до цього повернувшись до Києва, був великим київським князем і сидів у Києві до своєї смерті, що сталася 1157 року. Навіщо йому знадобилося за тисячу кілометрів від Києва за рік до смерті «закладати Москву» — залишається великою загадкою.

Таку історію Російської імперії з великим «доважком брехні» залишила після своїх «вправлянь» Катерина II