Террі Пратчетт - Правда

Та тепер найрозумніші з них втямили, що єдиний спосіб отримати визнання інших рас — це перестати бути вампірами. Це була дуже висока ціна за соціальну адаптацію. Проте, мабуть, не така висока, як у випадку, коли тобі відтинають голову, а потім розвіюють попіл твого тіла. Все життя харчуватись погано просмаженими біфштексами під соусом тартар — це було ще не так погано в порівнянні з перспективою, за якої погано просмажити могли самого тебе[*].

— І все ж таки нам слід ретельніше підбирати персонал, — вголос вимовив Вільям.

З-за скрині з лінзою нарешті невпевнено з’явився Отто. Він був худим, блідим і носив овальні чорні окуляри. Його рука все ще стискала чорну стрічку — ніби талісман, яким ця стрічка, власне, й була.

— Не бійтесь, — сказала Сахариса.

— Ми не кусаємось, — додав Вернигора.

— Пане Вернигоро, вашим дотепам часом не вистачає смаку!

— Головне, що я сам несмачний.

— Фи не пошкодуєте, — сказав Отто. — Я цілком змінився, повірте. А чи мошна дізнаватись, що ми будемо знімайт?

— Новини, — сказав Вільям.

— Шчо є «новини»?

— Новини… — почав Вільям. — Новини — це те, що ми пишемо в газеті.

— Шо ви скажете ось про це, га? — почувся життєрадісний голос.

Вільям обернувся. З-поверх картонної коробки на нього дивилось до жаху знайоме обличчя.

— Добридень, пане Завірюхо, — заспішив Вільям. — Сахарисо, чому б тобі не сходити до…

Він не встиг. Пан Завірюха належав до тієї когорти людей, що вважають найдотепнішим у світі винаходом надувну подушку, яку підкладають вам на крісло в розпал вечірки, щоб почути з-під ваших сідниць відповідний звук. Таку людину не спиниш якимось там крижаним виразом обличчя.

— Я оце копав города і побачив таку смішну редьку! Моя дружина реготала страшенно, і я зразу подумав: той молодий пан з газети має це оцінити!

До відчаю Вільяма, він негайно поліз у коробку.

— Пане Завірюхо, я не думаю, що…

Та рука відвідувача вже щось витягала з коробки.

— Вам, дівчино, теж буде цікаво побачити!

Вільям заплющив очі.

Він почув, як Сахарисі перехопило дихання. А за мить вона вигукнула:

— Неймовірно, як справжній!

Вільям розплющив очі.

— Та це ж ніс, — видихнув він. — Редька у формі довгого обличчя з величезним носом!

— Мені робити знімок? — спитав Отто.

— Неодмінно! — радісно погодився Вільям. — Великий знімок пана Завірюхи та його редьки носовидної! Перше завдання!

Пан Завірюха просяяв.

— Мо’, я збігаю додома та принесу ще й ту морквину? — спитав він.

— Ні! — одночасно вигукнули Вільям та Вернигора.

— Знімок прямо тепер? — спитав Отто.

— Аякже, — відповів Вільям. — Що швидше ми відпустимо пана Завірюху, то швидше він знайде ще одну неймовірну городину, еге ж, пане Завірюхо? Що б це могло бути… Вухата квасоля? Буряк у формі картоплі? Цибуля з довгим волохатим язиком?

— Тош робити знімок терміново? — уточнив Отто, кожним складом наголошуючи на палкому бажанні прислужитися.

— Терміново, так!

— Взагалі-то у мене там є одна брюква, котора ще не виросла, але я сильно надіюсь, шо… — почав Завірюха.

— Будь ласка, тифитись сюди, пане Завірюхо, — сказав Отто.

Сховавшись за іконографом, він відкрив лінзу. Вільям побачив за склом очі готового до праці бісика. Вільною рукою Отто повільно здійняв причеплену до довгого держака клітку зі вгодованою сонною саламандрою і поклав пальця на гачок, що приводив у дію маленького молоточка — саме такого розміру, щоб удар по голові саламандри роздратував її.

— Будь ласка, усміхайт!

— Стривайте, — сказала Сахариса. — Хіба вампірам можна…

Клац.

Саламандра спалахнула, заливши кімнату сліпучим світлом.

Отто заверещав. Хапаючись за горло, він упав на долівку. Тоді раптом, хитаючись і намагаючись вдихнути повітря, знову зірвався на ноги; його коліна вивернулись, він промчав через кімнату і назад, а тоді впав під стіл, несамовито хапаючись за нього й розкидаючи навсібіч папір.

— Аррррррррррррр…

Запанувала моторошна тиша.

Отто піднявся з-під столу, поправив краватку, обтрусив з одягу пил — і побачив нажахані обличчя присутніх.

— Що такий? — суворо сказав він. — Чого фсі так дивитись? Нормальна реакція, ось і все. Я над цим працювати. Сфітло ф усіх проявах — моя пристрасть. Світло — майне холст, тіні — майне пензель!

— Але яскраве світло вам шкодить! — вигукнула Сахариса. — Воно шкодить вампірам!

— Таки афжеш. Але що поробиш.

— Гм, і що, так буває при кожній зйомці? — поцікавився Вільям.

— Найн, часом буває значно гірше.

— Гірше?

— Часом кришить у пил. Але шчо мене не вбивати, те робити мене сильнішим.

— Сильнішим?!

— Афжеш!

Вільям впіймав погляд Сахариси. Цей погляд сказав: ми його винайняли. Хіба ми можемо тепер його звільнити? І не варто з нього сміятися, доки не вивчиш як слід убервальдську.

Отто налаштував іконограф і вставив свіжий аркуш.

— Пропоную робити шче один знімок, — радісно сказав він. — Тепер — усі посміхайт!

Прибула пошта. Раніше Вільям звик отримувати її в досить обмеженій кількості. Як правило, це були листи від його клієнтів — зі скаргами на те, що він знову не доповів їм про появу двоголових велетнів, небачені пошесті та дощі з домашніх тварин, які, наскільки вони чули, траплялися в Анк-Морпорку. Що ж, його батько мав рацію принаймні в одному — коли казав, що брехня може перетнути світ швидше, ніж правда взує одну ногу. Просто вражало, наскільки люди готові повірити цій брехні.

Що ж до новоотриманої пошти… Здавалося, він трусонув ялинку, і на нього посипалися всі шишки. Кілька листів твердили, що ця зима — далеко не найхолодніша (хоча всі вони наводили на підтвердження зовсім різні роки). В одному йшлося, що нині овочі й близько не такі смішні, як колись — особливо цибуля. Ще в одному цікавились, як Гільдія злодіїв збирається боротися з неліцензованою злочинністю в місті. Був і лист, де зростання рівня злочинності приписувалося гномам, яких узагалі не варто пускати до міста, де вони позбавляють роботи чесних людей.

— Поставте заголовок типу «Листи» і надрукуйте все це, — сказав Вільям. — Крім цього, про гномів. Це надто схоже на пана Вітренка. Та й на мого батька теж — хіба що він написав би «небажані» правильно, і не користувався б олівцем.

— Але чому не ставити цього листа?

— Бо це нацизм.

— Проте дехто думає, що це правда, — сказала Сахариса.

— Так, але ми його не ставитимемо.

Вільям підкликав Вернигору і дав йому листа. Гном перечитав його.

— Поставмо, — запропонував він. — Тут тексту всього на кілька абзаців.

— Але багато читачів будуть проти, — сказав Вільям.

— Чудово. Їхні листи поставимо теж.

Сахариса зітхнула.

— Напевне, ми без цих листів таки не обійдемось, — сказала вона. — Вільяме, дідусь каже, що ніхто не погодиться різьбити для