Володимир Лис - Іван і Чорна Пантера

Та я не знала, як це зробити. Коли відверто, то я чекала якихось кроків з твого боку, люба Таумі. Коли ж я зрозуміла, що їх, напевно, не буде, в мене стала наростати незрозуміла тривога. Так, тривога, а за нею почуття вини. Я картала себе за те, що одягла того вечора те прокляте плаття. Відчуття вини стало наростати, як лавина. Більше того, з’явилося інше відчуття — що з тобою от-от має статися щось непоправне. І що порятувати тебе я можу лише одним способом, вибач, але мушу сказати правду — зарізавши тебе. Це було схоже на справжнє божевілля.

— Ніж… Ніж помсти, — простогнала Таумі.

— Що? — Іветта вигукнула це перелякано.

— Розповідайте далі, — звелів Річардсон.

Іветта сказала, що ці відчуття й бажання зникли раптово, як і з’явилися. Лишилося одне: помиритися з Таумі. Але неодмінно не самою, а в присутності інших. Хтось наче шептав їй, що інакше примирення не буде. Тому вона й розповсюдила те повідомлення. А вже те, що сталося з нею на прес-конференції, Іветта майже зовсім не пам’ятала. Коли вона вийшла з машини, її наче оповив густий туман.

Цього разу, ледве Іветта закінчила розповідь, Річардсон сказав, що вплив на їхню психіку, безумовно, є. Але не це головне. У нього сильна підозра, що обоє любих дівчат стали об’єктами якоїсь незрозумілої гри. Він боїться: то лише прелюдія до чогось більшого і, можливо, небезпечнішого. Для них обох. А можливо, тільки для однієї з них, а друга лише буде (чи була) статистом у цій задуманій грі.

— Ви люди публічні, надто публічні, — продовжив Донні Річардсон, — тому я не питаю, хто це міг зробити чи ще щось зробить. Тих, хто може бути під підозрою, багато. І все ж, — він значливо підняв вказівний палець, — швидше за все, ми навряд чи звернули б на зловмисника увагу. Тут щось інше, скажемо так, нетрадиційне.

— Підступи конкурентів серед моделей чи акул модельного бізнесу, отже, малоймовірні? — спитала Таумі.

— Так, моя розумна дівчинко, — посміхнувся, хоч і явно сумовито, психоаналітик.

Він ще розпитав про їхні відчуття — вчора, під час тієї злощасної прес-конференції, вночі й сьогодні. Іветта розповіла, як працювала до знемоги, миючи посуд і підлогу. Притому робила все так, ніби це стало сенсом її життя. З тим, геть знеможена, впала на підлогу, де й заснула. Їй було душно, спекотно, тому й скинула з себе геть усе. Більше того, одяг здався Іветті брудним, бридким, і вона вирішила його позбутися.

— Синдром Майцхеймена, — пробурмотів Річардсон.

Потім коротко пояснив, що є таке психічне захворювання. Суть його в короткочасному переході до невластивого конкретному психотипу людини психічного стану. Людина з цим синдромом на короткий час мовби стає іншою, робить те, що для неї зовсім не характерне. Але йому в усьому ще треба розібратися. Поки що ж він радить їм триматися якийсь час подалі одна від одної. А ще під час усіляких тусовок спостерігати, чи присутні люди, котрих ви особисто не знаєте, але вже десь бачили.

Річардсон тепло попрощався з пацієнтками. Про себе відзначив, що під час розмови йому чомусь було досить тривожно. А під кінець навіть дуже тривожно. Ця тривога стукала в його мозок, застерігала від чогось. Але від чого?

Раптом він згадав обід в одному з нью-йоркських ресторанів з видавцем популярного журналу Стенлі Кройбергом. Той ніби між іншим повідомив про загибель свого співробітника (самогубство?) Натана Роуза, який викинувся з вікна нью-йоркського хмарочоса. Кройберг натякнув, що Роуз займався збором матеріалів… Збором матеріалів про… Про Таумі Ремпбелл. Смерть Роуза його редактор назвав загадковою. Ще питав, чи не міг хто підштовхнути Натана до самогубства? Скажімо, вбити у свідомість таку ідею?

— Тепер усе можливе, — сказав тоді Річардсон. — Людину можливо, як доводять останні дослідження, загіпнотизувати, навіть опосередковано, через когось.

— Як це? — не зрозумів Кройберг.

Річардсон пояснив — ось ви мені навіюєте, що треба піти й передати мою волю такому-то, комусь третьому. Той, кого загіпнотизували, може про те навіть не знати. І передавати волю.

— Таке можливо? — здивувався Кройберг.

— Авжеж.

Тепер Річардсон думав, чи не став сам він жертвою подібної зловмисної авантюри? А тривога його дедалі наростала.

Тим часом Таумі й Іветта вийшли на вулицю.

Вони стояли одна біля одної й дивилися на папараці, що вже звідкись довідалися, де вони перебувають. Почекавши, доки двоє телепнів — молодий і старий — наклацаються, спинивши перед тим жестом охоронця, Таумі кинулася до старшого. Вона вдарила його спочатку сумочкою, потім дряпнула гострими довжелезними нігтями по щоці. Зненацька штовхнувши його, пантера стрибнула на молодшого папараці й підсічкою збила його з ніг. Далі вона засміялася своїм знаменитим, як писав один відомий журналіст, срібним сміхом, у якому проблискували всі кольори веселки. Тут нарешті заціпеніла Іветта кинулася до молодого нахаби і стала бити його гострим черевичком.

— Ґвалт, — закричав хлопчисько, — ви не маєте права! Поліція!

Його товариш по нещастю вже ретирувався. Охоронець устиг вихопити в нього камеру. Пролунали оплески — перехожі впізнали скандальних модельок.

— І все ж, подруго, чому ти вдягла це прокляте плаття? — спитала Таумі вже в машині.

— Таумі, ти знову? — простогнала Іветта.

— Знову і завжди, — сказала Таумі й засміялася. — Мені стає сумно, подруго. Сумно і на комусь хочеться зігнати злість. А все тому, що в мене погане передчуття. Я не здивуюся, якщо з Донні вже щось сталося.

— Що з ним могло статися? — Іветта здивувалася, та до її здивування домішався страх.

— Не знаю, — сказала Таумі. — Бісова Маріонелла! Вона щось передбачає, а вона, це гладке одоробло, ніколи не помиляється.

Іветта спитала, що означають ці слова, що передчуває Маріонелла, але Таумі відмахнулася — вона, мовляв, і сама до пуття нічого не знає. Нехай Іветта не хвилюється, все буде окей. Вона звеліла шоферу відвезти міс Іветту, куди та забажає.

— Ти хочеш мене позбутися? — спитала Іветта.

— А ти мене ні?

— Ні, люба Таумі, ні, — Іветта вчепилася в її руку. — Мені знову стає страшно. Здається, що без тебе зі мною щось станеться.

— Щоб нічого не сталося, мусиш негайно летіти в Європу, — загадково сказала Таумі.

— О, Таумі, — Іветта несподівано взяла цілувати руки, плечі подруги.

— Ти, здається, таки божевільна, — сказала Таумі. — На жаль, я не зможу тебе провести до аеропорту.

Таумі вперше не знала, що їй далі робити. Чому? Вона не знала й відповіді. На її вимкненому на час візиту до психоаналітика мобільнику було вже чотирнадцять повідомлень про пропущені дзвінки. А це ж від найближчих друзів