Стівен Кінг - Країна розваг

Почувши це, Том замовк. Принаймні ненадовго.

— Лейн Ґарді каже, що Роз думає, начебто в «Домі жаху» живе примара, бо сама туди заходити й перевіряти не хоче — навіть близько до нього підходити. Лейн вважає, що це іронія долі, бо примара, за його словами, там справді є.

Ерін вилупила очі й присунулася поближче до вогню — радше картинно і щоб Том міг обійняти її за плечі, так я собі думаю.

— А він бачив?..

— Не знаю. Сказав, щоб я попитав у місіс Шопло, а вона розповіла мені всю історію.

Я стисло переказав її друзям. То була оповідка з тих, які розказують уночі, під зорями, під шум прибою, коли догоряє багаття на пляжі. Навіть Том слухав зачаровано.

— А сама вона що каже? Бачила Лінду Ґрей? — запитав він, коли я нарешті замовк. — Ла Шопло?

Я подумки прокрутив хазяйчину розповідь того дня, коли орендував кімнату на другому поверсі.

— Здається, ні. Нічого такого вона не казала.

Том вдоволено кивнув.

— Прекрасна ілюстрація того, як усе це працює. Усі знають когось, хто бачив НЛО, і всі знають когось, хто бачив примару. Свідчення з чужих слів у суді не приймаються. Так, я Фома Невіруючий. Шарите? Том Кеннеді, Невіруючий Фома[36].

Цього разу Ерін уже значно серйозніше тицьнула його ліктем.

— Ми зрозуміли. — І задумливо подивилася у багаття. — Знаєте що? Минуло вже дві чверті літа, а я досі не була в крикобудці «Джойленду», навіть у її передній, дитячій частині. Там заборонено фотографувати. Бренда Раферті каже, це тому, що багато парочок туди ходять, щоб лизатися. — Вона скоса глянула на мене. — А чого ти шкіришся?

— Та нічого. — Я згадав покійного чоловіка Ла Шопло, котрий після Останніх воріт ішов маршрутом і підбирав викинуті трусики.

— А ви, хлопці, теж там не були?

Ми обидва похитали головами.

— ДЖ — парафія команди «Добі», — зауважив Том.

— А сходімо завтра. Утрьох вмостимося в одному вагончику. Може, й побачимо її.

— Іти в «Джойленд» у свій вихідний, коли можна повалятися на пляжі? — уточнив Том. — Це межа мазохізму.

Тепер, замість тикати ліктем у руку, Ерін штрикнула його під ребра. Я не знав, чи вони вже тоді спали разом, але схоже було на те, бо стосунки перейшли на стадію постійних доторків.

— Клала я на це! Як працівники, ми маємо право кататися безкоштовно, і скільки забере ця поїздка? Хвилин п’ять?

— Я думаю, більше, — сказав я. — Дев’ять-десять. А ще якийсь час у дитячій частині. Загалом, напевно, п’ятнадцять хвилин.

Том притулився підборіддям до голови Ерін і подивився на мене крізь тонку хмаринку її волосся.

— Клала я на це, каже вона. Одразу видно молоду жінку з прекрасною університетською освітою. Перед тим, як стусуватися з дівками з сестринства, вона б сказала «какашка» і цим би все обмежилося.

— Той день, коли я почну тусуватися з тими анорексичними шльондрами, які цілими днями тільки те й роблять, що комбінують різні варіанти одного й того самого одягу, стане днем, коли я залізу до себе в сраку і здохну! — Чомусь ця вульгарність безмежно мене потішила. Може, тому, що Венді була ветераном руху комбінаторок одягу. — Ти, Томасе Патріку Кеннеді, просто боїшся, що ми справді її побачимо і тобі доведеться взяти назад усі свої слова про Мадам Фортуну, і примар, і НЛО, і…

Том здійняв руки догори.

— Я здаюся. Станемо в чергу з рештою лохів… тобто ховрашків… і вирушимо оглядати «Дім жаху». Єдине, на чому я наполягаю, — щоб це було вдень. Мені потрібно відіспатися, щоб бути красивим.

— Це точно, — сказав я.

— Чути це від людини на вигляд такої, як ти, щонайменше кумедно. Джонсі, передай пиво.

Я передав йому пиво.

— Розкажи, як усе пройшло зі Стенсфілдами, — попросила мене Ерін. — Вони тебе всього залили сльозами й назвали своїм героєм?

Описана картина доволі близько відтворювала правду, але я не хотів цього казати.

— Батьки поводилися нормально. Мала сиділа в куточку, читала «Скрін тайм» і казала, що своїми маленькими оченятами бачить Діна Мартіна.

— Місцевий колорит можеш опустити, одразу переходь до суті, — сказав Том. — Грошей тобі дали?

Я саме замислився над тим, що дівчинка, яка з такою пошаною називала імена знаменитостей, могла в той час лежати в комі. Або в труні. Тому, заскочений зненацька, я відповів чесно.

— Батько пропонував мені п’ятсот доларів, але я не взяв.

Том вирячив на мене очі.

— Що-що?

Я подивився на залишки смора в руці. Маршмелоу потік на пальці, тому я викинув його в багаття. Я був уже ситий. А ще збентежений і сердитий через те, що так почуваюся.

— Цей чоловік намагається підняти свій бізнес, і судячи з того, як він мені про нього розказував, справи його можуть або піти вгору, або покотитися вниз. А ще в нього вагітна дружина і дитина. Навряд чи він може собі дозволити розкидатися грішми.

— Він не може? А ти можеш?

Я кліпнув очима.

— А що я?

Я й досі не знаю, чи Том тоді справді розсердився, чи просто вдав сердитого. Думаю, починалося все з гри, та потім він розійшовся не на жарт, бо до нього дійшло, що я зробив. Мені достеменно не відомо, яка там у нього вдома ситуація, але я знаю точно, що він жив від зарплатні до зарплатні й не мав машини. Коли хотів повезти Ерін на побачення, брав мою… і завжди чітко — я б навіть сказав, педантично, — сплачував за використаний бензин. Гроші мали для нього значення. Такого відчуття, що вони мають над ним повну владу, не було, проте так, вони мали для нього велике значення.

— Ти вчишся в університеті на чесному слові, так само, як Ерін і я, а робота в «Джойленді» нікому з нас не простелить дорогу в лімузин. Ти що, здурів? Тебе мати на долівку впустила в дитинстві?

— Заспокойся, — сказала йому Ерін.

Але Том не звернув на неї уваги.

— Тобі так хочеться весь осінній семестр наступного року вставати рано, щоб знімати брудні після сніданку тарілки з конвеєра в «Комонзі»? Напевно, так, бо п’ятсот баксів — це саме семестр навчання в Ратґерському. Я в курсі, бо вступив до того,