Дарунок Корній - Зворотний бік темряви

перед собою в руках маленьких випечених пташат-жайворонят та імітуючи політ птаха. Такі пиріжки бабуся Горпина пече, коли приходить днина зустрічати весну. Здається, вона випадає на 9 березня. Так птахів з вирію викликають. І так яскраво в тому видиві Мальва бачить, як діти бігають від воріт до воріт, весело галасують та співають:

Пташок викликаю з теплого краю,

Летіть, соловейки, на нашу земельку,

Спішіть, ластівоньки, пасти корівоньки!

Вилинь, вилинь, гоголю! Винеси літо з собою!

Винеси літо, літечко, зеленеє житечко,

Хрещатий барвіночок, запашний васильочок!

Видиво меркне. І Мальва вже бачить геть іншу картину. Перекошені від болю, жаху та страху обличчя людей. Горить село, довкола полум’я, багато вогню. І очі маленького хлопчика, закривавленого, притиснутого до землі материнським тілом. Він не може вилізти з-під мертвої жінки, він надто слабкий. Простягає рученьку для порятунку, в очах благання. А вогонь підкрадається. І Мальва за тим усім спостерігає. Дивиться через очі проклятого. Бо він у тому пеклі не жертва. Він кат. Вона відчуває це. Рука з мечем піднімається вгору над беззахисною головою дитяти, ручкою, що шукає порятунку. Мить і… Мальва не знає, що далі було. Вона не хоче знати і тому, мов ошпарена, вистрибує з думок проклятого. Паскудство, паскудство. Лежала, ледве стримуючи себе, втамовуючи пережите. Перша картинка – стільки світла, а друга – навіть не сутінки і не темрява, суцільна тьма.

Зосереджується на собі. Що вона тут робить? Жодної нормальної істоти: або темні, або суцільні сутінки з покручами вкупі. Отоді вона і впіймала себе на думці, що то не тільки вона роздивлялася покруча-проклятого, він знову дивиться зацікавлено на неї.

– І шо? Ти довго будеш мене розглядати, мов під мікроскопом? – несподівано заговорила Мальва, не розкриваючи очі. – Я вже з годину не сплю і просто відчуваю, як ти стоїш у куті кімнати і вилуплюєшся. Це не те, щоб той… некрасиво. Це просто порушення певних норм у вашому світі, дорогенький. Умерти не боїшся, га? Тю, яке там умерти. Я й забула, що ти й так давно не жилець.

Сердито скинула із себе ковдру, всілася на ліжко, зосереджено дивлячись у кут. Проклятий сховав очі під сірим каптуром. Ху, а може, то їй усе намарилося? І очі-провал-ля, і випечені жайворонки, і маленький хлопчик, майже мертвий хлопчик? Пропікає поглядом проклятого, але зараз у того в голові пустка. Байдуже, знайшла про кого думати. Тьху. Зараз лише одне її цікавить стосовно цього недоумка в каптурі.

– Ну, і хто тут у нас такий цікавий? І чо’ тобі мене так шкода?

Проклятий мовчить. І правильно робить. Бо тут будь-яке намагання або бодай натяк на намір думати про безсмертного чи взагалі думати каралося жорстоко – смертю. Мальва той страх легко прочитала, як і шалене бажання проклятого утекти, заховатися кудись, перед тим як безсмертна легким прокляттям доб’є його майже вбиту душу.

– Ану стій. Не рухайся. Наказую! Не смій втікати. Я тебе не чіпатиму. І нікому нічого не скажу. Хоч твої володарі не опускаються до такого, як читання думок проклятих, бо читати означає спілкуватися, та все ж краще поводитися обачніше.

Проклятий так і стояв, опустивши голову, ховаючи її всю під каптуром. Полатаний та обдертий сірий плащ повністю маскував і його тіло чи те, що могло ним бути. Крізь ветху одежину проглядалися клапті чогось гидкого та схожого на тонкі щупальця. Ті щупальця ледве помітно ворушилися. Покруч таки мав тіло. І його заживо – зрештою, чи може бути живим той, хто вже давно вмер, – зсередини щось роз’їдало. Мальва гидливо поморщила носа: у тілі проклятого жили хробаки, які й поїдали залишки плоті. Чи відчував і знав це проклятий? Чи просто звик уже до цього? Мальва, звісно, не стане про це розпитувати. Хай йому грець, це огидно… Але раптом їй чомусь стало шкода цього проклятого, який сам собі обрав долю майже порожнього глечика, так бездарно розпорошивши власну душу. І світла всередині зовсім не залишилося. Тільки на денці дотлівала вуглинка, яку, дмухай не дмухай, вже не розпалити. А раптом?

Заговорила:

– Ти хто? Тобто я знаю, що ти мій служка. Мається на увазі – ким ти був колись і чому перетворив себе на отаке.

Той мовчав, тільки ще нижче опустив голову.

– Як тебе звати? – підійшла до проклятого майже впритул. – Відповідай!

Проклятий задрижав увесь. Мальва бачила, як дрібно затрусилися поли плаща та затріпотів каптур. Згадала слова Стрибога. Прокляті не розмовляють. Мальва сумнівалася в цьому. Якщо тобі заборонено спілкуватися з безсмертним, це не означає, що ти не вмієш говорити. Прокляті істоти. Німі виконувачі наказів безсмертних. Будь-яке невдоволення чи скарга на них з боку безсмертного – миттєва смерть для проклятого.

Мальві стало сумно. Жодного позитиву від спілкування з такою істотою не бачила. Правда, її цікавила зараз у проклятому одна річ, від учорашнього вечора цікавила:

– Проклятий! Покажи свою руку, обидві покажи. Я наказую тобі. Вистав перед собою.

Проклятий продовжував тремтіти, мов осиковий лист. Однак наказ виконувати не збирався. Знала, що не може поскаржитися, бо це викличе підозри. Що то за дурні забаганки з її боку? Зрештою, вона могла просто сказати, щоб їй дали іншого служку. Зітхнула. Вона не стане цього робити, бо… Зелена стрічка на руці проклятого – була вона чи ні, поки не з’ясовано.

За дверима почулися кроки і приглушені голоси. Згадала про те, що говорив їй вчора Стрибог.

Початок навчання. За дверима доволі гучно забамкав дзвін. Нашвидкуруч сяк-так вмилася, вбралася в одну з суконок і гаркнула сердито на служку, який продовжував тремтіти, втуплюючи очі в підлогу:

– Ну, веди до трапезної.

Зала, де вони вчора сиділи, була порожня. Вікна-дзеркала завішані темними драперіями, і тільки з одного напіввідкритого лилося м’яке жовтувате світло. Його якраз вистачало для того, щоб зорієнтуватися в просторі та не гепнутися, перечепившись навіть через власні ноги в сутінках приміщення. Мальва скосила очі в бік дзеркала, згадуючи батькові розповіді про його викривленість та особливість Задзеркалля. Та нічого цікавого там не зауважила. Усе наче без змін. Дзеркало як дзеркало. Проклятий служка пересувався безшумно та швидко. Мальва ледве за ним встигала. Почвара зупинилася навпроти ледь помітних на тлі стіни дверей. Відійшов убік. Мальва зрозуміла без натяку – йому туди не можна. Далі вона сама.

Зайшла досередини. Усі голови присутніх у кімнаті повернулися в її бік. Мор встав з-за столу, рукою показуючи на її місце, справа від нього. Вона мовчки підійшла до нього, відчуваючи, як за нею пильно спостерігають.