Дарунок Корній - Зворотний бік темряви

class="p1">Мальва вже знала, вона його не переконає. Та чомусь враз спокій наповнив її серце. Бо проклятий, схоже, знав, що робить.

– Бувай, – сказала сумно. – Дякую за все! Скажи лишень на прощання, як тебе звати, друже? Ти ж пам’ятаєш, правда? Згадав?

– Боривітер, – відповів миттєво. – Я згадав, згадав.

Проклятий посміхнувся і майже щасливо додав:

– Найбільше на світі щастя, Мальво, це вміти любити. Темні про це й не здогадуються. Щоб це зрозуміти, інколи варто побути проклятим. Пливи, дівчинко моя! Пливи!

– Надінь каптура, Боривітре! Щоб вони тебе не могли розгледіти! Хай і тебе береже Сварог! Тебе і твою безсмертну душу! Я тебе також люблю, друже! Дуже люблю!

І вона попливла. Спершу не кваплячись, а потім щораз жвавіше та жвавіше віддалялася від берега. Пливла навмання, відчуваючи навіть азарт від того, що робить. Тіло наповнилося адреналіном. Нестрімка течія надавала впевненості, що рухається у правильному напрямі, просто треба вправно керувати процесом, тобто плисти не за нею і не проти, а впоперек. Поки ніяких орієнтирних предметів на горизонті не з’являлося. Вода, вода, вода. Наполегливо працювала руками та ногами, рухаючись тільки вперед. Прийде час, і орієнтир з’явиться, впевненість додавала наснаги. Десь за півгодини плавання попереду наче щось зачало вимальовуватися. То пагорб, справді пагорб, невисокий, ледь помітний.

Заметушилася, поплила швидше. Ху, нарешті! Ото її рятувальна крапка, орієнтир. За обрисами пагорб нагадував їжачка. Так-так, їжачка, бо на ньому щось росло. Воно своїми шпилями стриміло вгору. Сосни або смереки. І коли здалося, що пагорб наближається (вже бачила його обриси), сили несподівано почала покидати її. Чи дався взнаки важкий сьогоднішній день, чи то і справді вода потроху ковтала сили. Лягла навзнак на воду, щоб перепочити. Сіре небо незмінно висіло над землею. Жодних перемін у ліпший бік. Враз зрозуміла, що шалено захотілося спати, втома склеювала очі, наче хтось налив свинцю в повіки і ті падають важкі та некеровані майже. О, так можна і втопитися. Запрацювала активно руками та ногами. Попливла. Мальва боролася тепер не тільки з водою, вона боролася з утомою. І знову плила, плила, плила. Згадувала Остапа, батька, матусю, бабусь, Птаху, Боривітра… І злилася, і раділа водночас, тільки щоб не заснути. Підняла очі на пагорб, обімліла. Бо той наче зовсім не хотів наближатися. Може, хіба зовсім трішки. Вона брьохалася у воді, а картинка-орієнтир не додавала оптимізму. Уже ледве пересувала ногами, майже на автоматі все робила. Озирнулася назад. Протилежний берег зовсім зник, до нього повертатися ще далі, і, якби навіть вирішила повернути-доплисти, не змогла б. Надто далеко, а сили от-от закінчаться.

Лягла знову на воду, вирішивши ще трішки перепочити. Не знала, як довго пролежала, однак цього разу встигла навіть замерзнути. Втома ще з більшим ентузіазмом накинулася на неї, тримала в своїх лабетах і вже не відпускала. Що не робила, як не розважала чи не заставляла себе рухатися, байдуже, все дарма… Останні сили покидали тіло.

І враз наче чиїсь лагідні та ніжні руки відчула на своїх плечах. Від того лишень вся стрепенулася, налякано заборсалася у воді. Невже темні її якимсь чином наздогнали? Рвонула щосили вперед, і… ноги зачепилися за щось, чи хтось просто тримав міцно їх, не дозволяючи рухатися. Заборсалася руками. Зупинка. Пірнула, шукаючи того, хто тримав її. А може, то вона вже на мілині та випадково зачепилася за якийсь корч. Очі під водою широко відкриті. Порожньо та глибоко. Нікого. Це ілюзія, обман. То вона сама собі навіювала ті картинки, бо зовсім стратила силу.

Випірнула. Знову шарпнула гаряче вперед. Вона не здасться, нізащо. Пропливла декілька метрів. Вдивлялася в пагорб. Той врешті почав наближатися. Та чиясь присутність поруч відчувалася. Не знала, ворог це чи друг? Але хіба друг тебе стане лякати та топити? Насторожено готувалася до нападу. І… Дочекалася.

Сила різка та могутня тягне її вниз, на видиху. Не встигає навіть заковтнути повітря. І вона починає тонути. Дедалі частіше та частіше заковтувала воду. В очі, вуха, в рот потрапляє вода. Вона останнім зусиллям волі видряпується з міцних обіймів нападника, заковтує повітря, і знову щось чи хтось тягне її вниз. Ще одна спроба випірнути, дати собі лад – невдала. Руки німіють, ноги також… І Мальва майже капітулює, над її головою з’являється товща води, яка робиться щораз більшою, віддаляючи від неї небо. І Мальва розуміє: вона тоне.

І це кінець, бо в легенях не залишилося зовсім кисню, і настав її час прощатися з білим світом. Має просити прощення за всі гріхи вільні та невільні у творця, просити у нього ж берегти тих, кого вона любить, карати тих, хто привів її у Темний світ та кинув у цю річку. І вона ще раз прощально зирить через товщу води у небо… І несподівано для себе бачить там його блакить, світлу сонячну блакить… Сонце і світло в блакитному небі. Отже…

Це вже не світ темних. Вона якимсь дивом з нього вибралася. З останніх сил борсається у воді, але знає, що вже не зможе піднятися на поверхню, надто забагато затратила на те, щоб проплисти. Мушля на шиї огортає теплом, і тоді вона згадує про свій особливий подарунок.

Світ Безконечного Океану, світ світлого безсмертного Переплута і його слова: «Візьми, мала. Віднині вона твоя. Ти її не зможеш ані загубити, ані втратити, ані подарувати. Коли тобі раптом знадобиться у воді допомога когось із морських мешканців, ти тільки згадай про цю перлинку, простягни свою долоню, і вона на ній з’явиться. Погладь її пальчиком та прокажи».

І вона тримає на долоні маленьку чорну перлинку і перед тим, як світ у голові вимкнеться, встигає подумки пролепетати слова…

Кінець другої книги