Дарунок Корній - Зворотний бік темряви

class="p1">– Пані Птахо! А хіба безсмертні не є вершителями доль, не втручаються в хід історії, не змінюють її? Ось темні, наприклад, коли зіштовхують смертних між собою, чи навіть ви, коли заступаєтеся за смертних, намагаєтеся вчинити так, щоб менше було зла та лиха.

– О! У тебе, Остапку, багато запитань. Але чи матиму я на них відповіді? Ти вже багато знаєш і про рівновагу, і про те, чому вона така необхідна. Я колись Мальві казала і повторю це для тебе: рівновага – це гармонія між вогнем та кригою.

Остап мовчав, видно було, що він не зовсім розуміє Птаху. Вона посміхнулася:

– Не розумієш? Та це поки що. У нас із тобою буде багато часу, щоб і про це поговорити. Тільки творець має право бути і карателем, і вершителем, і милосердним, і безжальним водночас. Ми його зброя, ми ті, хто допомагає йому.

– Ви мій Учитель? – запитав Остап.

Птаха кивнула головою, погоджуючись:

– Так, думаю, що я. Ти ж не проти? Хоча світлі безсмертні ще не знають про твоє існування. Темні також… І сірі, звісно. Але темні на тебе не стануть пред’являти жодних претензій – це стовідсотково. Вони надто зайняті Мальвою.

– Я й не хочу до темних і не збираюся з ними вести будь-які перемовини.

Птаха, вклавши якнайбільше тепла в голос, сказала спокійно:

– Я знаю, хлопчику мій. Знаю. Тут ти не хвилюйся, бо я ніколи не переконуватиму тебе хай навіть пробувати зазирнути за зворотний бік. Те видиво не для тебе, любий. Ти надто щедро переповнений світлом. Навіть для великої місії безсмертного це забагато. Ти унікальний. Тому, напевне, і Мальва до тебе тягнеться. Її світлий бік шукає свою половину і, здається, вже знайшов. Це гарно читається в її серці. Хоча я і не Лада, щоб це добре бачити, але дещо можу. Темні бувають надто самовпевненими, особливо, коли справа стосується безсмертного, який походить із роду смертних. А ти ще й виріс у Світлому світі. І ти для них лишень один зі Світлого світу. Про те, що твій батько також безсмертний, знає мало хто. Ти, я, Мара.

– І мій батько?

– Так, твій батько. Але він мовчатиме і ніколи цього не визнає, бо…

– Сірі його проклянуть.

– Гірше, Остапку. Любов це зброя слабких, і за неї сірі карають смертю. Я вже казала, там почуття відсутні: любов, ненависть, співчуття, ніжність, добро, навіть зло. Є тільки абсолютний порядок та віра в справедливість. Тож… Якщо ми не бажаємо смерті твоєму батьку – також мовчатимемо про його батьківство. Бо та кара, яку за зраду придумали сірі, ніщо в порівняні з тортурами темних. Це дорога в нікуди і в ніщо. Де немає нічого і нікого, і, потрапляючи туди, душа назад не повертається, стаючи частинкою хаосу.

– Ні. Хай тоді батько живе. Хоча він для мене ніколи й не існував насправді. Навіть у снах. А от мама снилася. Зорина. Красиво.

Вони вмовкли. Кожен думав про своє. Першим обізвався Остап, видно було, що його досі щось тривожить:

– Пані Птахо, мене бентежить ще одне, – Остап затнувся, не знав як запитати чи то сказати. – Якщо я і справді майбутній безсмертний, тоді чому в мене немає жодних талантів. Тобто вроджених талантів, таких як у вас чи Мальви, чи Стриба… Тобто Стрибога… Я звичайний собі хлопець, один із багатьох.

– Ти не один із багатьох. Уже не один із багатьох. Хочеш знати про свої таланти – вдягни Перемінник. І зрозумієш тоді, є вони чи їх взагалі немає. Часто їх потрібно будити, розвивати, вдосконалювати. Я також не відразу дізналася про свої, і Мальва власні таланти списувала на певні відхилення в психіці, котрі, очевидно, мають усі люди.

Остап мовчки відкрив скриньку. Усередині переливалося, світилося, мерехтіло дивне видиво. Ніби хтось замкнув у скриньці шматочок сонця. Остап узяв його до рук. Тоді, зажмуривши очі, різким рухом начепив Перемінник собі на шию.

9. Проклятий

Мальва відкрила очі. Уночі їй наснилося велике блакитне небо. І раптом небо починає змінюватися та ставати очима її Остапа. Юнак посміхається, пригортає до себе. Так вони й стоять, обійнявшись. Могла простояти вічність із ним, і не набридло.

– Це частинка мого світу, Мальво! Я дарую тобі її. Візьми.

Він простягає перед собою щось невеличке на долоні. Мальва чомусь не може його розгледіти.

– Коли почнеш забувати, торкнися – і згадаєш чому, згадаєш звідки.

Вона протягнула руку, щоб взяти те, що давав їй хлопець, і враз очі Остапа почали ставати іншими. Переляканими, втомленими, змарнілими. Не очі, а якісь провалля, діри. Відсахнулася, перелякано зажмурилася. Коли прийшла до тями, зрозуміла: це сон. Однак не стала вставати, лежала, заплющивши очі. Бо за нею хтось спостерігав, відчула це. Але ворожості чи ненависті не відчувала. Тільки страх і цікавість. Проклятий-служка вивчав її. Легко читала його думки, про всяк випадок замкнувши свої. Він думав, що вона красива і надто світла для цього місця. Він вважав, що Повелитель Мор, незважаючи на всю свою старанність та підступність, не зможе легко зламати дівчину. І ще розмірковував про Стрибога, вважаючи того розгубленим і наче відірваним від реальності. Проклятий її жалів, бо дівчині доведеться нелегко, адже Мор приготував для неї страшні випробування! Про них Мальві хотілося почути більше, однак думки проклятого враз перемкнулися на інше. Не відразу й здогадалася, що то кавалки його минулого.

Берег річки. Рання весна. На ріці скресає крига. На березі то там, то сям видніються розталини. Малі діти, вбрані ще по-зимовому в кожушки та теплі шапки, весело ведуть хоровод. Мальва навіть слова пісні розібрати може:

Благослови, мати,

Весну закликати!

Весну закликати,

Зиму проводжати,

Зимочку в візочку,

Літечко в човночку!

Спів дзвінкий та радісний. І здається навіть, що сонце у високості посміхається, пташки голосніше співають. А дітлашня не припиняє бавитися. І все те Мальва несподівано бачить яскраво, очима проклятого чи проклятої, очима його минулого, наче сама там перебуває. Сміх дитячий та настрій щасливий дзеленчать над рікою. Діти з-поміж себе вибирають дівчину і ставлять у центр кола. Тупцяють щосили ніжками, промовляючи:

За Сонцем йдемо,

Хоровод ведемо.

О, дай Боже, Дажбоже!

Ведемо!

Ой, Весно-Красна!

Що нам принесла?

Сніг розтопила,

Луки напоїла?

Дівча в колі відповідає:

Принесла водиці

З глибокой криниці.

Принесла травиці,

Листя на вербиці.

Принесла я літечко,

І краснеє житечко.

Картинка враз змінюється. І вже видно село. Давнє, з білими хатами-мазанками, як у підручнику з народознавства. Вуличками бігає малеча, тримаючи