Аркадій Натанович Стругацький - Понеділок починається в суботу

воду нашої планети на живу воду. Поки що він, щоправда, перебував на стадії експерименту.

Окунь у ванній заворушився і перевернувся долічерева. Дубль забрав руку з дивана. Окунь апатично поворушив плавцями, позіхнув, завалився на бік і знову перекинувся на спину.

— С-скотина, — виразно сказав дубль.

Я відразу нашорошив вуха. Це було сказано емоційно. Жоден лабораторний дубль не міг би так сказати. Дубль запхав руки в кишені, повільно піднявся і побачив мене. Кілька секунд ми дивились один на одного. Потім я єхидно поцікавився:

— Працюємо?

Дубль тупо дивився на мене.

— Та залиш, залиш, — сказав я. — Все ясно.

Дубль мовчав. Він стояв, як кам’яний, і не моргав.

— Ну, от що, — сказав я. — Зараз пів на одинадцяту. Даю тобі десять хвилин. Усе прибери, викинь цю дохлятину та біжи танцювати. А вже знеструмлю я сам.

Дубль витягнув губи і почав задкувати. Він задкував дуже обережно, обминув диван і встав так, щоб між нами був лабораторний стіл. Я демонстративно подивився на годинник. Дубль пробурмотів заклинання, на столі з’явився «мерседес», авторучка і стос чистого паперу. Дубль, зігнувши коліна, завис у повітрі і почав щось писати, час від часу боязко на мене позираючи. Це було дуже схоже, і я навіть засумнівався. Втім, у мене був надійний спосіб з’ясувати правду. Дублі, зазвичай, абсолютно нечутливі до болю. Понишпоривши в кишені, я дістав маленькі гострі кліщі і, голосно поклацуючи ними, почав наближатися до дубля. Дубль перестав писати. Пильно поглянувши йому в очі, я відкусив кліщами головку цвяха, яка стирчала зі стола, і сказав:

— Н-н-ну?

— Чого ти до мене причепився? — запитав Вітько. — Ти ж бачиш, що людина працює.

— Ти ж дубль, — сказав я. — Не смій зі мною розмовляти.

— Забери кліщі, — попросив він.

— А ти не клей дурня, — сказав я. — Теж мені дубль.

Вітько сів на край стола і стомлено потер вуха.

— Нічого в мене сьогодні не виходить, — повідомив він. — Дурень я сьогодні. Дубля сотворив — вийшов якийсь уже зовсім безмозкий. Все перекидав, на умклайдет сів, тварюка…. Ударив я його по шиї, руку відбив… І окунь дохне систематично.

Я підійшов до дивана і зазирнув у ванну.

— А що з ним?

— А я звідки знаю?

— Де ти його взяв?

— На базарі.

Я підняв окуня за хвіст.

— А чого ти хочеш? Звичайна заснула рибка.

— Йолоп, — сказав Вітько. — Вода ж жива…

— А-а, — сказав я і почав міркувати, що б йому порадити. Механізм дії живої води я уявляв собі вкрай приблизно. Здебільшого за казкою про Івана-царевича та Сірого Вовка.

Джин у бутлі рухався і час від часу протирав долонькою скло, запилене ззовні.

— Протер би бутель, — сказав я, нічого не придумавши.

— Що?

— Пилюку з пляшки зітри. Нудно ж йому там.

— Чорт з ним, нехай нудиться, — розгублено сказав Вітько. Він знову запхав руку в диван і знову прокрутив там щось. Окунь ожив.

— Бачив? — сказав Вітько. — Коли даю максимальну напругу — все гаразд.

— Екземпляр невдалий, — сказав я навмання.

Вітько вийняв руку з дивана і втупився в мене.

— Екземпляр… — сказав він. — Невдалий… — Очі в нього стали, як у дубля. — Екземпляр екземпляру люпус ест…1

— До того ж він, напевно, заморожений, — сказав я, посмілівши.

Вітько мене не слухав.

— Де би рибу взяти? — сказав він, озираючись і ляскаючи себе по кишенях. — Рибочку би…

— Навіщо? — запитав я.

— Справді, — сказав Вітько. — Навіщо? Якщо немає іншої риби, — розсудливо промовив він, — то чому б не взяти іншу воду? Правильно?

— Е, ні, — заперечив я. — Так не піде.

1 Перифраз латинської приказки «людина людині вовк».

— А як? — жадібно запитав Вітько.

— Вимітайся звідси, — наказав я. — Звільни приміщення.

— Куди?

— Куди хочеш.

Він переліз через диван і взяв мене за горлянку.

— Ти мене слухайся, зрозумів? — сказав він погрозливо. — На світі немає нічого однакового. Все розподіляється по гауссіані. Вода воді не рівня… Цей старий дурень не допетрав, що існує дисперсія властивостей…

— Агов, милий, — покликав я його. — Новий рік скоро! Не захоплюйся так.

Він відпустив мене і заметушився:

— Куди ж я його подів?.. От валянок!.. Куди я його запхав?.. А, ось він…

Він кинувся до стільця, на якому сторчма стояв умклайдет. Той самий. Я відскочив до дверей і сказав благально:

— Отямся! Дванадцята ж година! Тебе ж чекають! Вірочка чекає!

— Ні, — відповідав він. — Я їм туди дубля послав. Гарний дубль, спритний… Дурень дурнем. Анекдоти, стійку робить, танцює, як віл…

Він крутив у руках умклайдет, щось прикидаючи, приміряючись, примружуючи одне око.

— Вимітайся, кажуть тобі! — закричав я розпачливо.

Вітько зиркнув на мене, і я присів. Жарти закінчилися. Вітько був у тому стані, коли захоплені роботою маги перетворюють оточуючих на павуків, мокриць, ящірок та іншу тиху звірину. Я сів навпочіпки поряд із джином і почав дивитися.

Вітько завмер у класичній позі для матеріального заклинання (позиція «мартіхор»), над столом піднялася рожева пара, вгору-вниз застрибали тіні, схожі на кажанів, щез «мерседес», щез папір, і раптом уся поверхня стола вкрилась посудинами з прозорими розчинами. Вітько, не дивлячись, поклав умклайдет на стілець, схопив одну з ємкостей і почав її уважно розглядати. Було зрозуміло, що тепер він звідси нікуди і ніколи не піде. Він швидко прибрав із дивана ванну, рвучко підскочив до стелажів і поволік до стола громіздкий мідний аквавітометр. Я влаштувався зручніше і протер джинові віконечко для огляду, але несподівано з коридору долинули голоси, тупотіння ніг і гупання дверей. Я схопився і кинувся геть з лабораторії.

Відчуття нічної порожнечі та темного спокою величезної будівлі щезло безслідно. В коридорі горіли яскраві лампи. Хтось прожогом мчав сходами, хтось кричав: «Валько! Напруга впала! Збігай в акумуляторну!», хтось витрушував на маршових сходах шубу, і мокрий сніг розлітався навсібіч. Назустріч мені із замисленим обличчям швидко йшов вишукано зігнутий ЖіанЖіакомо, за ним з його величезним портфелем під пахвою і з його тростиною в зубах дріботів гном. Ми розкланялися. Від великого престидижитатора пахло добрим вином і французькими пахощами. Зупинити його я не наважився, і він пройшов крізь замкнуті двері до свого кабінету. Гном пропхав йому вслід портфель і тростину, а сам пірнув у батарею парового опалення.

— Якого чорта? — вигукнув я і побіг на сходи.

Інститут був напхом напханий співробітниками. Здавалось, їх було навіть більше, ніж будного дня. В кабінетах і лабораторіях щосили горіли вогні, двері були розчинені навстіж. В інституті стояв звичайний діловий гул: тріщання розрядів, монотонні голоси, що диктували цифри та промовляли заклинання, дрібчастий стукіт «мерседесів» і «рейнметалів». І над усім цим розкотистий і переможний