Патрік Зюскінд - Запахи. Історія одного вбивці

його, але тільки за трьох умов: по-перше, Гренуй не мав права виготовляти сам або передавати комусь рецепти всіх тих парфумів, що були створені в майстерні Бальдіні: по-друге, він мусив залишити Париж і не повертатися сюди, доки він, Бальдіні, не помре; і по-третє, він повинен мовчати про дві попередні умови. Нехай він присягнеться, всіма святими, бідною душею своєї матері та власною честю.

Гренуй, який не мав ніякої честі, не вірив у святих, а тим більше у бідну душу своєї матінки, поклявся. Він поклявся б чим завгодно. Погодився на будь-які умови Бальдіні, бо дуже вже хотілося йому отримати цю сміховинну грамоту підмайстра — вона давала йому можливість непомітно жити, спокійно подорожувати та знайти місце роботи. Все інше було йому байдуже. Хіба ж це були умови?! Не повертатися в Париж? Навіщо йому Париж! Він знав його до останнього смердючого закутка, він повсюди носив його з собою, він був його володарем уже багато років. Не виготовляти модних парфумів Бальдіні? Не передавати формул? Так ніби він не міг винайти тисячу інших, так само гарних, чи й кращих, варто йому лише захотіти! Але ж він зовсім цього не хотів. Він не мав наміру конкурувати з Бальдіні чи з будь-яким іншим парфюмером-буржуа. Він не прагнув заробляти великі гроші своїм мистецтвом, не хотів навіть жити за його рахунок, якщо зможе жити по-іншому. Він хотів вивільнити своє внутрішнє «я», саме своє внутрішнє «я», яке вважав вартіснішим за все, що міг запропонувати йому світ зовнішній. І тому умови Бальдіні для Гренуя нічого не важили.

Навесні, рано-вранці якогось травневого дня, Гренуй вирушив у дорогу. Він отримав від Бальдіні маленький рюкзак, сорочку на зміну, дві пари панчіх, велике кільце ковбаси, кінську попону та двадцять п’ять франків. Це значно більше, аніж належить, сказав Бальдіні, оскільки Гренуй здобув у нього глибокі фахові знання, за що не заплатив жодного су. Належало дати йому два франки на дорогу, більше нічого. Але він, Бальдіні, не може справитися зі своєю добротою і з тією глибокою симпатією, яка за ці роки так зросла в його серці до любого Жана-Батіста. Він бажає йому великого щастя в мандрах і ще раз настійливо закликає не забувати своєї клятви. З цими словами він провів його до чорного входу, де колись зустрів його, та й відпустив.

Руки він йому не подав, на це його симпатії не вистачило. Він ніколи так і не подавав йому руки. Він взагалі уникав доторкатися до нього, відчуваючи ніби святенницьку огиду, ніби боявся заразитися, осквернити себе. Він лише коротко попрощався. А Гренуй, кивнувши у відповідь, зігнувся й подався геть. На вулиці не було ані душі.

22

Бальдіні дивився йому вслід, поки він плентав мостом униз, до Острова, малий, зігнутий, з рюкзаком, схожим на горб; ззаду він нагадував старого. По той бік річки, біля будівлі Парламенту, де провулок робить поворот, Бальдіні згубив його з очей і відчув надзвичайну полегкість.

Він ніколи не любив цього хлопця і зараз нарешті міг собі у цьому признатися. Увесь час, поки він давав йому притулок під своїм дахом, поки він його грабував, у нього було недобре на душі. Він почував себе людиною бездоганної моралі, яка вперше робить щось недозволене, грає в якусь гру недозволеними засобами. Звичайно, ризик викриття був незначний, а шанси на успіх — величезні; але така ж велика була і нервовість, і нечисте сумління. Справді, всі ці роки його не пригнічувала думка про те, що якимось чином йому доведеться розплачуватися за зв’язок із цією людиною. «Аби тільки все було добре! — знову й знову боязко молився він. — Тільки б мені пощастило скористатися успіхом цієї авантюри, уникнувши розплати! Коли б тільки пощастило! Я розумію, що роблю недобре, але Господь подивиться на це крізь пальці, звичайно, він так і зробить! За моє життя він частенько нізащо карав мене, і то досить жорстоко, тож зараз було б справедливо, якби він виявив поблажливість. Та й у чому полягає мій злочин, якщо це взагалі злочин? Щонайбільше в тому, що я трохи порушив цеховий статут, експлуатуючи чудове обдарування якогось неука і видаючи його здібності за свої власні? Щонайбільше в тому, що я трохи збився з дороги традиційної ремісничої доброчесності? Щонайбільше — в тому, що сьогодні я роблю те, що вчора ще проклинав. Хіба це злочин? Інші все життя обдурюють. А я трохи шахрував лише кілька років. Та й то тільки тому, що трапився такий унікальний випадок. Можливо, це був і не випадок, а сам Господь послав до мене в дім цього чаклуна, щоб винагородити мене за приниження, яких я зазнав від Пелісьє та його спільників. Може, кара Божа чекає зовсім не мене, а Пелісьє! Цілком можливо! Бо як іще Господь зумів би покарати Пелісьє, як не тим, що підніс мене? Отже, моє щастя в такому разі може бути засобом Божої справедливості, і я не тільки мав право, я мусив його прийняти, без сорому і без найменшого каяття…»

Отак частенько розмірковував Бальдіні протягом минулих років, ранками, спускаючись вузькими сходами до крамниці, вечорами, коли піднімався нагору, несучи все зароблене й перелічуючи згодом тяжкі золоті та срібні монети у своїй скрині, і ночами, лежачи поряд з посапуючим скелетом своєї дружини, не міг заснути просто від страху перед власним щастям.

Але тепер нарешті настав кінець тим лиховісним думкам. Моторошний гість був далеко і ніколи вже сюди не повернеться. Поклавши руку на груди, Бальдіні крізь тканину сюртука намацав книжечку над своїм серцем. У ній було занотовано шістсот формул — більше, ніж змогла б реалізувати ціла генерація парфюмерів. Якби навіть сьогодні він усе втратив, то завдяки цій чарівній книжечці за один рік знову розбагатіє. Справді, чи можна хотіти більшого!

Вранішнє сонце, відбившись від фронтонів протилежних будинків, кидало тепле жовте світло на його обличчя. Бальдіні й досі дивився на вулицю, що вела на південь, до будівлі Парламенту — як усе-таки приємно, що Гренуя вже не видно! — і його переповнювало почуття вдячності. Він вирішив, що як паломник перейде на той берег, до Нотр-Даму, кине золоту монету в церковну карнавку, запалить три свічки і на колінах подякує Господові, що послав йому стільки щастя і звільнив від покари.

Але йому знову щось по-дурному стало на заваді, бо пополудні, коли він уже зовсім зібрався йти до церкви, пішов поголос, нібито англійці оголосили війну Франції. Само по собі це не було