Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

Чеслав теж подався вперед.

— Клянуся тілом батька, яке ще не віддане вогню, що ми б собі скоріше руки відрубали, ніж помислили про таке, — гаряче вимовив юнак.

— То слова лише, а Велимир — мертвий, — розважливо зауважив Зимобор.

— А може, то чужинці? — не вгавав Чеслав. — Батько думав, що Сокола хтось зі сторонніх устрелив. А до того в мене цілили, коли я вовка на Посвяту добував. Батько не велів говорити, щоб люд у городищі не полошити. Тож, може, вони й батька… поки ми спали.

— Але ножі ваші були…

Від розпачу й неспроможності довести свою правоту Чеслав обхопив себе руками. Рада мовчала.

І тоді зі свого місця підвівся Колобор.

— Сонечко червоне на спочинок іде… Пропоную Раді й старійшинам нашим ушанувати Даждьбога Великого й закінчити на сьогодні наше мудрування. А завтра віддамо тіло Велимирове вогню, як того вимагають звичаї наші. Проведемо його з почестями до предків, а тоді й вирішувати будемо, хто винен.

На тім і ухвалили.

— Слава Даждьбогу Великому!

Нарешті цей чорний день почав хилитися надвечір. Розтривожене смертю Велимира городище, гублячись у здогадах і припущеннях, запекло сперечаючись, а часом і лаючись, гаряче наполягаючи на своєму, поступово затихало, поснуло.

Після Ради брати знову опинилися в кліті. Вони сиділи один проти одного, підперши спинами дерев’яні стіни. Народжені від одного батька, але від різних матерів, вони таки в чомусь були різні. Але батько був у них один, і горе тепер було одне, спільне.

— Про що думаєш, брате? — відірвав від земляної долівки очі Ратибор, глипнувши на Чеслава.

— Ой, не знаю, братчику, голова вогнем горить, а руки чешуться, — важко зітхнувши, задумливо відповів юнак. — Здається, не вірить нам Рада. Дурницю бабську слухають, маячню всяку. Кому що привиділося, кому що подумалося… А нам віри немає.

— Нічого, розберуться. На те вони й Рада, — сказав якомога переконливіше Ратибор.

Але як же йому самому хотілося вірити своїм словам!

— Та вони поки розбиратимуть, убивця втече, що вже й не знайдеш! Та й хто тепер знайде? От Сокіл би знайшов, та він поранений лежить. А ми тут сидимо, — гарячкував Чеслав. — Я думаю, може, нам утекти та самим вражу душу зловити?

— Утекти?.. — перепитав Ратибор і замислився. А подумавши, похитав головою. — Якщо втечемо, усі одразу подумають, що провину за собою чуємо, — поклав на плече молодшого брата руку, намагаючись заспокоїти його.

Чеслав навіть застогнав від безсилля та безвиході. Стиснувши кулаки, він щосили вдарив по колоді, і та відлунила глухим звуком, схожим на його стогін.

Біля кліті почулися рух і чиїсь жваві голоси. Це чоловіки, що стерегли їх, почали з кимось перемовлятися. Братів не то щоб дуже сторожили, швидше, доглядали за ними, щоб дурості якої молодецької не наробили. Бо правий був Ратибор: варто було їм утекти, як для всіх стало б очевидним — винні вони. І тоді вороття до городища для них не було.

Двері кліті відчинили, і брати побачили Болеславу з вузликом і горщиком у руках. Очі її опухли від сліз, а сама вона, завжди така діяльна, зараз виглядала як дуже втомлена та якось ураз постаріла жінка. Мовчки стояла вона й дивилася на братів. Спочатку пильно на одного, а потім так само уважно на другого.

— Ось, поїсти принесла… — нарешті вимовила вона втомленим голосом.

— Болеславо… — серце Чеслава стислося від жалю.

— Я й на мить не повірила, що це ви могли зробити, синочки. Кому ж вас краще знати, як не мені, — помовчавши, зітхнула й продовжила: — Голуба теж прийти хотіла, та я не пустила. У городищі чого тільки не говорять…

Присівши поруч із братами, вона поставила перед ними горщик із кашею, а розв’язавши вузлик, розклала на рушнику скибки хліба.

— Поїжте…

Ратибор, узявши ложку, почав їсти. А Чеслав…

— Я не можу. Шматок у горло не лізе, — зізнався він Болеславі.

Жінка поклала руку йому на голову, як колись у дитинстві, коли заспокоювала зовсім ще маленького хлопчака після гіркої образи або відчайдушної бійки, коли він, щоб у жодному разі не розревітися при товаришах, прибігав до неї, і почала гладити, примовляючи, немов воркочучи:

— Весь день не ївши… Треба. Вам сили потрібні… — тільки сьогодні в її воркуванні було стільки суму й болю… — Думаєш, тільки тобі тяжко? Я сама, як побачила батька вашого… як його принесли… Сама, як колос підрізаний, впала. Як тоді, коли чоловіка свого втратила. Тільки мій сам потонув, а вашого батька… А коли про вас заговорили, зовсім було збожеволіла… Потім схаменулася: ви ж голодні сидите, Голубі сказала кашу зварити та й ось вам принесла… За що Великі розгнівалися на нас?..

— То не Великі, Болеславо, а чиясь підла рука людська та душа чорна, — утамувавши перший голод, відгукнувся Ратибор. — Ось тільки не розумію, хто міг батькові нашому смерті так люто бажати…

— Не знаю, Ратиборе, але, видно, було кому… Велимир не говорив багато, та й не мого це жіночого розуму діло, тільки гадаю я, що не всім до душі було, що він головою Роду та городища був. — Помовчала, здавалося, вирішуючи, говорити чи ні, але таки продовжила. — Потім прибігла Крива Леда й почала кричати на Неждану, що та — чужачка й що все це через неї сталося.

— А Неждана? — скинувся Чеслав.

— У дім утекла…

— Батько велів нікому не говорити, звідки вона.

— Я так і подумала…

— Болеславо, побережи її. Ні в чому її вини нема, — попросив Чеслав.

— Звичайно, синочку.

Навколо вже згустилися сутінки, і Болеслава почала збиратися.

— Піду… до Велимира, не гоже йому там без мене лежати. Завтра розлучимося ж уже навік…

Брати ще якийсь час дивилися, як вона повільно дибає геть, аж поки вартові не зачинили двері.

Згодом, уже пізно вночі, приходив дядько Сбислав. Він більше слухав, ніж говорив. Та брати нічого нового йому сказати не могли. Тільки незрозуміло хлопцям було, чи вірить він їхнім словам, чи ні. А мав би, адже дядько кревний.

Літня ніч — що іскра з багаття: швидко гасне. Не встигнеш стулити очі, як уже світанок поспішає розтулити їх — прибіг будити весь люд на новий день. А невгамовні птахи йому в поміч щебечуть на весь світ: «Прокидайся! День настав! День настав!» І оживає, вияснюється все довкола.

Цим ранком городище прокидалося важко, немов за ніч надихалося болотного духу. Не було чутно звичайного ранкового гомону, лайок і сміху. Навіть худоба, немов розуміючи, що людям не до неї, не