Ернст Юнгер - На Мармурових скелях

Нагорі біля кухні стояли Лампуза з Еріо, задивившись на пожежу. А в альтанці я побачив брата Ото у святковому вбранні; він прислухався до гамору на кам’яних сходах, якими, немов гірський потік, ринули лісові шкуродери з собаками. Ось вони пробігли повз живопліт, наче купа щурів, і затарабанили кулаками в садову браму. І тоді Ото всміхнувся й підняв до очей лампу з гірського кришталю, в якій танцював синій вогник, — мабуть, перевіряв її. Він, здавалося, майже не помітив, як під ударами псарів брама тріснула і як темна зграя переможно вдерлася на город. Перед вів Шифон Руж, навколо шиї якого поблискували леза.

Зграя бігла до мене, і я покликав на допомогу Ото, що й далі, ніби прислухаючись, стояв у альтанці. Та він, видно, не почув мене, бо навіть не глянув у мій бік, а обернувся і, тримаючи перед собою лампу, зайшов до гербаріуму. Ото повівся як брат по духу — оскільки напасники могли знищити працю, якій ми присвятили своє життя, він мусив увічнити її, а не думати про фізичну небезпеку, що загрожувала мені.

Потім я покликав Лампузу, що, згорнувши руки на грудях, і далі стояла перед дверима до кухні. Обличчя її освітлювало сяйво пожежі, і я побачив, що вона, блиснувши зубом у похмурій посмішці, тільки ледь глянула на ватагу, яка наближалася до мене. З її вигляду я впевнився, що мені нема чого сподіватися від неї співчуття. Поки я зачинав дитину її дочці, мечеи у руці, долав ворогів, вона ставилася до мене прихильно; але для неї кожен переможець годився в зяті, так само як вона зневажала кожного переможеного.

І тоді, коли Шифон Руж уже налаштувався скочити на мене, на допомогу мені прийшов мій Еріо. Хлопець схопив срібного казанця, який іще стояв на подвір’ї після годівлі змій, і задзвонив у нього, але не дерев’яною ложкою, а металевою виделкою. Вона видобула з казанця звук, схожий на сміх, — від того звуку людина й тварина ціпеніє. Я відчув, як ущелини біля підніжжя Мармурових скель задвигтіли, а за хвилю повітря сповнилося свистом із сотень ротів. До синього світла, в якому тонув город, враз додалося інше, ясне, — то зі своїх розколин, поблискуючи, ринули списоголовці. Вони плазували грядками, як мерехтливі канчуки, і, звиваючись, здіймали цілий вихор пелюсток із квіток. Потім розташувалися на городі золотим колом і повільно звелися вгору на рівень людського зросту. Голови їхні хиталися з боку в бік, наче маятники, а виставлені для нападу зуби поблискували, як смертельно небезпечні зонди, що виглядають із кривих скляних посудин, наповнених отрутою. Під час того танцю чулося тихе сичання, як сичить у воді розпечена криця, коли її гартують; а ще лунало тоненьке клацання рогових пластинок, схоже на клацання кастаньєт мавританських танцівниць.

Посеред того хороводу стояли з виряченими очима лісові головорізи, закам’янівши зі страху. Найвище звелася Графиня, вона погойдувала ясним щитком перед Шифоном Ружем і, ніби граючись, виписувала навколо нього своїм пружним тілом різні фігури. Собака, тремтячи й настовбурчивши шерсть, стежив за її граційними рухами, — тоді Графиня немовби ледь торкнулася його вуха, і кровожерне страховисько в смертельних корчах, кусаючи власного язика, покотилося на грядку поміж лілей.

То був знак для решти танцівниць, і вони накинулися на свою здобич, так тісно обвивши її золотими кільцями, що, здавалося, тільки одне вкрите лускою тіло обплело людей і собак. І здавалося, що тільки один передсмертний крик вихопився з тієї міцної мережі і його відразу притлумила непереборна сила отрути. Тоді блискуче плетиво розпалося, і змії спокійними вигинами поплазували назад до своїх розколин.

Стоячи посеред городу, вкритого темними, набряклими від отрути трупами людей і собак, я підвів очі на Еріо. Він повертався до кухні з Лампузою, що гордо й ніжно вела його за руку. Хлопець усміхнувся й помахав мені вільною рукою. Двері, зарипівши, зачинилися за ними. Тоді я відчув, що кров вільніше потекла моїми жилами й що чари, які посіли мене, спали. І моя права рука знов слухалася мене, як раніше. Я квапливо подався до скиту, тому що боявся за Ото.

28

Зайшовши до бібліотеки, я побачив, що книжки й перґамени там суворо впорядковані, як їх упорядковують, коли від’їздять у далеку подорож. На круглій таці були виставлені фігурки ларів, а біля них покладені квітки й поставлене вино та жертовна їжа. До того ж, бібліотека була святково прибрана й освітлена високими свічками лицаря Деодата. Я дивився на ту врочисту обставу, і мене сповнювало тепле відчуття домашнього затишку.

Поки я споглядав наслідки праці брата Ото, він сам вийшов із гербаріуму, лишивши двері відчиненими навстіж. Ми обнялися й почали розповідати один одному, як колись у перервах між боями, про свої пригоди. Коли Ото почув, як я знайшов князя, й побачив мою здобич, яку я вийняв із торби, обличчя його заклякло, — потім з очей у нього потекли сльози й він засвітився якимось дивовижним світлом. Ми змили вином, що стояло біля жертовної їжі, кров і смертний піт із князевої голови й поклали її у велику амфору з пелюстками білих лілей та ширазьких троянд. Потім Ото наповнив два келихи старим вином і, надливши богам їхню частку, ми випили його, а келихи розбили об цоколь коминка. Так ми відзначили прощання зі скитом і сумно вийшли з дому, що став затишним прихистком для нашого духовного життя і нашого братства. Але ж ми мусимо відходити з кожного місця, що давало нам прихисток на цій землі.

Залишивши своє майно, ми вийшли з двору й швидко подалися до гавані. Я тримав у руках поперед себе амфору, а брат Ото ховав на грудях дзеркало й лампу. Дійшовши до повороту, звідки відгалужувалася стежка до монастиря святої Фальцифери, що зникала серед пагорбів, ми зупинилися й ще раз глянули на свій дім. Він стояв у затінку Мармурових скель, з білими стінами й широким шиферним дахом, на якому тьмяно відбивалося палахкотіння далекої пожежі. Вздовж ясних стін тяглися темними смугами тераса й альтанка. Так будують у чудових долинах, по яких на південних узбіччях селиться наш народ.

Поки ми дивилися на скит, вікна його заяскріли і з фронтону високо, врівні з гребенем Мармурових скель, бухнуло полум’я. Кольором воно було схоже на пломінчик магової лампи — темно-синє, з позубленим, як чашечка у квітці терлича, верхом. Ми бачили, як вогонь пожирав плід багатьох років праці, і разом із будинком розпадався