Елізабет Костова - Історик

книгу якнайдалі. Але тоді, уперше за багато тижнів, я розкрив її на тій незвичайній сторінці на розвороті, де над готичним написом дракон розгорнув крила. Раптом я подивився на малюнок по-іншому і вперше помітив щось нове. Я ніколи не відзначався особливим візуальним сприйняттям світу, але якимось чином мені вдалося подивитися на дракона в цілому, на його розгорнуті крила й загнутий хвіст. Цікавість поглинула мене, і я немов у спазмах почав ритися в записах, які привіз зі Стамбула і які весь цей час пролежали в шухляді мого стола. Незграбними рухами я нарешті знайшов потрібний аркуш, вирваний із зошита. На ньому був малюнок, зроблений мною в архівах стамбульської бібліотеки, це була копія першої з трьох карт, знайдених там.

Ти ж пам’ятаєш, що там було три карти, які з різним масштабом показували той самий невідомий регіон, і кожна карта показувала його більш детально. Ця місцевість, навіть намальована моєю незграбною рукою, мала чіткі кордони й форму. Цей малюнок був схожий на симетричне зображення крилатого звіра. Довга річка тяглася далеко на південний захід, загинаючись назад, як і хвіст дракона. Я став розглядати гравюру в книзі, серце прискорено закалатало. Хвіст дракона був загострений, на його кінчику знаходилася стріла, що вказувала… (від цього здогаду в мене перехопило подих, і я забув про ті тижні, коли я видужував від своєї одержимості) на місце, яке на карті позначало розташування Проклятої могили.

Візуальна подібність між двома зображеннями було занадто разюча, щоб бути збігом. Як я не помітив ще в архіві, що регіон, відображений на картах, був такої самої форми, як і мій дракон із розгорнутими крилами, ніби він згори відкинув тінь на цю місцевість? Гравюра, над якою я так багато думав ще до моєї подорожі, мабуть, містила велику таємницю і про щось повідомляла. Цей малюнок було зроблено для того, щоб загрожувати, придушувати й нагадувати про силу. Але для наполегливої людини це може стати ключем. Хвіст указував на могилу так явно, як будь-який палець показує на себе: оце я. Я тут. А хто був там, у центральній точці, у цій Проклятій могилі? Відповідь знаходилася в лапах дракона: «DRAKULYA».

Я відчув якесь напруження, ніби кров пульсувала в моєму горлі. Я знав, що треба утриматися від таких висновків, знав це із власного досвіду, але впевненість була сильнішою від розуму. На жодній карті не зображувалося озеро Снагов, де, за припущенням, мав бути похований Влад Тепес. Звичайно, це означало, що Тепес (Дракула) спочивав десь в іншому місці, яке навіть не відбилося в легендах. Але де ж тоді була його могила? Я вимовив це питання вголос, усупереч собі. І чому його місцезнаходження трималося в такому секреті?

Я сидів і намагався зібрати ці уривки докупи, як раптом почув звук знайомих кроків по коридору — це було човгання Хеджеса, мила серцю хода. Я подумав про те, що мені треба сховати всі матеріали, підійти до дверей, налити херес і сконцентруватися на дружній бесіді. Я підвівся й став збирати папери, як раптом запала тиша. Це було схоже на помилку в музичному творі, ніби виконавець надто довго затримав ноту і це краще, ніж будь-який акорд, привернуло увагу слухача. Знайомі, приємні кроки стихли просто за моїми дверима, але Хеджес не постукав у двері, як він зазвичай це робив. Моє серце з нетерпінням чекало того пропущеного стукоту. Через шелест паперів і шум дощу, що тарабанив по жолобу над моїм вікном, яке вже стало темним, я почув глухий шум — це кров шуміла у моїх вухах. Я кинув книгу, підбіг до вхідних дверей, відімкнув замок і відчинив.

Хеджес був там, тільки він лежав, розпростершись на відполірованій підлозі. Голова відкинута назад, тіло скорчене в один бік, ніби якась величезна сила скинула його вниз. Нудота підступила до горла, коли я усвідомив, що не чув, як він скрикнув або впав. Очі його були розплющені, він уважно дивився кудись убік, повз мене. Весь цей час я думав, що він помер. Але потім він ворухнув головою й застогнав. Я присів навпочіпки поруч із ним.

— Хеджесе!

Він знову застогнав і швидко заблимав очима.

— Ти мене чуєш? — видихнув я, схлипуючи від радості, що він виявився живим.

У той момент його голова затрусилася в конвульсіях і з одного боку його шиї я побачив криваву рану. Вона була невелика, але здавалася глибокою, ніби на нього напав собака й відірвав шматок тіла. Кров цівкою текла на комірець, через плече й на підлогу.

— Допоможіть! — крикнув я. Сумніваюся, що коли-небудь хтось таким самим диким вигуком порушував тишу давнього дубового холу за всі сторіччя із часів будівництва. Але я не знав, чи допоможе цей крик — це був один із тих вечорів, коли більшість колег обідали з директором коледжу. Потім в іншому кінці коридору відчинилися двері і вибіг секретар професора Джеремі Форестера, приємний хлопець на ім’я Рональд Еґґ, який після того випадку пішов з університету. Здавалося, він відразу зрозумів, у чому річ: вирячив очі, потім став на коліно й перев’язав хусткою рану на шиї Хеджеса.

— Нумо, — сказав він мені. — Нам треба посадити його, сер, підняти, щоб кров відлила від рани, якщо в нього більше немає ніяких пошкоджень.

Він уважно оглянув огрядне тіло Хеджеса, і, оскільки той не заперечував, ми підняли мого друга й обперли його об стіну. Я тримав його на своєму плечі, на яке він зіперся всією вагою, його очі були заплющені.

— Я йду по лікаря, — сказав Рональд і зник з холу.

Я тримав палець на пульсі Хеджеса, його голова схилилася на мою, але серце, здавалось; билося рівно. Я не міг стриматися, мені хотілося повернути його до свідомості.

— Що трапилося, Хеджесе? Хтось напав на тебе? Ти чуєш мене, Хеджесе?

Він розплющив очі й поглянув на мене. Його голова схилилась на один бік, обличчя було млявим і посиніло, але говорив він чітко.

— Він сказав передати тобі…

— Що? Хто?

— Він сказав, щоб я передав тобі, що він не потерпить жодних втручань.

Хеджес обперся головою об стіну, своєю великою, міцною головою, у якій знаходився один із кращих умів Англії. У мене мурашки побігли по руках, коли я тримав його.

— Хто, Хеджесе? Хто сказав це тобі? Це він поранив тебе? Ти бачив його?

З куточка його рота потекла слина, а руки засмикалися.

— Не потерпить жодних втручань, — бурмотів Хеджес.

— Сиди спокійно, — умовляв я його, — мовчи. Лікар приїде за кілька хвилин, спробуй