Світлана Талан - Купеля

люди давали дівчині гроші. Хто протягував п’ять гривень і, ніби вибачаючись, казав, що не може дати більше. Хтось давав дві-три гривні та сором’язливо відводив очі в бік. Багато людей не шкодували останнього та віддавали все до останньої копійчини. Дівчина була вдячна кожній копійці, розуміючи, що більшість жителів села в скрутному матеріальному становищі. Тут залишилися жити в основному люди похилого віку з мізерними пенсіями. Лише ті, що мали силу тримати хоча б якесь господарство, жили трохи ліпше. А хто ніс на собі тягар більшого господарства, робили це заради допомоги своїм дітям, які випурхнули з рідного села та поїхали шукати кращої долі у великих містах.

Софійці було безмежно соромно та прикро. Ніколи у своєму житті дівчина не відчувала себе такою приниженою. Сором пік зсередини, вона червоніла, ніяково кліпала очима, заїкалася, але не забувала щиро дякувати односельцям. Земля хиталася під ногами, але дівчина, переборюючи сором, знову йшла від хати до хати. Зважитися на такий відчайдушний крок змусила її біда. Їй потрібно було будь-яким чином підняти з ліжка хворого дідуся, щоб потім поїхати до коханого. Він, як і дід, потребував її допомоги — це Соня знала напевно. Вона навіть уявити не могла, що з ним сталося, але в тому, що коханий був у біді, дівчина ані на крихту не сумнівалася.

Кожна оселя як взяття нового бастіону, але потрібно витримати все, бо вона сильна, і Соня з червоними від жару щоками, нічого не бачачи перед собою від сліз, що застилали весь білий світ, ішла далі. Гроші, що подавали люди, швидко клала до сумочки, бо обпікали долоні. Гроші жебрачки.

Софійка не оминула садибу Олексія Павловича. Чоловік у цей час сидів на балконі другого поверху свого новозбудованого будинку, підставивши обличчя приємним теплим промінцям сонця. У дворі поралася його дружина, до якої Софійка звернулася з проханням допомогти. Голова добре чув прохання дівчини. Він невдоволено покинув своє тепле місце та спустився вниз. Підізвавши жінку, Олексій Павлович пошепки дав їй якусь вказівку. Та хутко кудись побігла та швидко повернулася з грошима в руках.

— Тут сто гривень, — сказала жінка голосно і вже тихо додала: — А це від мене, бери, але так, щоб він не почув.

Жінка тицьнула дівчині дві купюри по двісті гривень. Соня з вдячністю подивилася на жінку, уголос подякувала, ненароком кинувши погляд на балкон. Олексій Павлович уже сидів на своєму улюбленому місці в шезлонгу, у блаженстві заплющивши очі…

Дівчина одразу ж побігла до аптеки та накупила ліків для діда. Також заскочила до фельдшерки та заплатила тій наперед на цілий тиждень. Прийшовши додому, Софійка перерахувала решту грошей і сховала в шухляду стола на чорний день.

Лише після цього вона відчула, що дуже-дуже стомилася. Нелюдська втома сковувала все її тіло: були несамовито важкі руки, ноги, тіло, голова й навіть повіки. Не залишилося сил навіть для того, щоб розплющити очі. Сидячи в кріслі, дівчина відчула, що попала в міцні обійми сну. Вона змушувала себе підняти важкі повіки, але марно…

Розділ 24

Софійці наснилася тиха зоряна ніч. Вона та Сашко біля річки сидять на похиленій вербі. Слів не потрібно. Та чи потрібні вони закоханим? Кохання не потребує гарних слів, воно вміє говорити серцем, душею, очима. Їм усе зрозуміло й так. Як же добре бути поруч одне одного, відчувати тепло тіла, вслухатися в подих, вгадувати думки! Вона чує, як б’ється серце її коханого, як стугонить у грудях її власне. Ось їхнє дихання зливається в одне тіло, і вже замість стукоту двох сердець з’являється одне на двох. Чи, можливо, вони так б’ються в унісон?

Дві бешкетниці-зірки, майнувши в небі золотавими хвостами, пірнають у води річки, виниряють і знову пірнають. Софійка готова заприсягнути, що чула їхні голоси, схожі на звуки тонкоголосого дзвіночка. Зірки щасливо сміються, бо їм дуже добре. І Соні теж добре. Бо поруч надійне плече Сашка і в них одне на двох серце. Але її хтось кличе. Софійка не хоче, щоб хтось заважав їхньому щастю. «Напевне, — думає вона, — мені здалося». Та чий це голос? Він знайомий до болю, до щему в серці, але чомусь дуже тихий та хрипкий.

— Дзиґо, дзиґо, — повторює голос кілька разів.

Дівчина десь чула цей голос, він знайомий їй до болю, до щему в серці. Вона намагається згадати, чий це голос, але сон знову стискає її у своїх обіймах. «Треба прокинутися та згадати», — мигає в підсвідомості, але розплющити очі сил не вистачає. Чому такі важкі повіки? І чому цей голос заважає їй спати? Чи не можна дати їй спокій хоча б іще на кілька хвилинок?

— Дзиґо, дзиґо, — знову кличе знайомий голос, але виснажена дівчина не може підняти важкі повіки та згадати, чий же це голос заважає їй відпочивати. І раптом Соня все згадує. Блискавкою проноситься думка: це кличе її дідусь! Вона прокидається, але не хоче розплющувати очі. Сон прекрасний — реальність така гнітюча. Як шкода, що сон так швидко минув!

— Дзиґо, — чує вона, але все ще думає, що це продовження сну, бо вже свідомо розуміє, що дідусь скований паралічем та не може говорити.

— Дзиґо.

Софійка розплющує очі та швидко підхоплюється з місця. Сну, утоми як і не було. Вона дивиться на обличчя діда та не вірить своїм очам. На неї дивиться дідусь, а на його змарнілому обличчі грає легенька, така довгоочікувана усмішка. Соня все ще не йме віри та протирає очі руками.

— Дзиґо, — знову повторює дід. — От соня!

— Дідусю… — Соня зрозуміла, що це не сон, до неї наяву звертається дідусь!

Дівчина впала на коліна перед ліжком, почала цілувати натруджені руки, такі рідні зморшки на обличчі.

— Діду, діду, дідусю, — без кінця повторювала вона, не в силах нічого більше сказати. Вона сміялася та одночасно плакала від щастя.

— Ну, досить, досить, — каже тихенько дідусь. — Від твоїх сліз другий потоп почнеться.

Помітно, що слова дідусеві даються ще важко, вони нечіткі, але хіба це важливо?

— Діду, — нарешті Соня опановує себе та свариться пальцем. — Якщо ти ще раз надумаєш мене так лякати… Якщо ти…

— Що тоді мені буде? — Дід намагається усміхнутися.

— Я тебе відшмагаю, як шкідливого кота! — випалює Софійка. — Не смій більше так робити! Ти чуєш мене? Усе зрозумів чи ще раз повторити?

— І довго я лежу правцем?

— Не дуже, — відповідає Соня, сміється й заливається сльозами. — Як ти посмів так вчинити? — свариться дівчина й знову обіймає старенького.

До самого вечора вони розмовляли