Світлана Талан - Купеля

збожеволіла б давно. Я вже жила зі своїм Миколою, коли сталося так, що завагітніла. Спочатку все було добре, а потім він як сказився. Не моя, каже, дитина в тебе буде — і все! Аборт робити вже запізно було, то я й приховувала від сусідів свою вагітність. Шкода було Петруся залишати в пологовому будинку, шкода. Гарний був хлопчик, повненький, чорнявий. Так, не рудий, як ми з тобою, а чорнявий — це я точно пам’ятаю. Він на три роки молодший за тебе, так, точно на три, я ще не зовсім розум пропила.

— І ви його… полишили там?

— А що мені було робити? Микола сказав, що краще нехай держава виховає сина, аніж він колись придушить його. Я вчинила правильно, бо врятувала життя дитині. Чи не так?

Жінка вилила в чашку останню горілку, покрутила в руках порожню пляшку, випила, задоволено прицмокнула.

— Спочатку я гадала, що перебіситься мій Микола та й заспокоїться, а я тоді поїду та заберу синочка додому. Поїхала до міста десь за місяць, щоб навідати дитину. Приїжджаю й дізнаюся, що його вже всиновила якась заможна родина. Ось такі справи, Соню.

З жінки знову полилися горохом п’яні сльози.

— Тепер я не знаю, де мій Петрусь, а може, він і не Петрусь, та грець із ним! Що було, то було. Минуле не повернеш, а майбутнє… його в мене нема, так, сірість, буденність і все. Ти як, доню?

— Я-то добре, а ось дідусь — не дуже.

— Помер?

— У нього інсульт. Лежить прикутий до ліжка. На лікування потрібно багато грошей, то я приїхала до вас просити допомоги, — одним подихом випалила Софійка.

— Так ось чого ти приїхала. — Жінка похитала головою. — Грошей просити. — Помовчала. — А я дурна думала, що захотіла рідну матір побачити, запитати, чи добре їй мається, чи не потрібна яка поміч.

— Якщо зараз не продовжити лікування, то дідусь може назавжди залишитися лежати в ліжку, — не зважаючи на її докір, продовжувала Соня. — Мені дуже потрібні гроші на ліки.

— Ти працюєш?

— Так. Звичайно ж.

— Де?

— Поштаркою.

— Зарплатню отримуєш?

— Звичайно. Але я вже взяла в борг під зарплату. Мені ще потрібні гроші.

— А я не працюю. І не тому, що лінива. Я до роботи хвацька! Тобі дід говорив про це?

— Так.

— А ще що розказував? Що я розпусниця?

— Це неважливо, принаймні зараз.

— А я не розпусниця. Я хотіла простого жіночого щастя. Мені хотілося, щоб мене кохали, щоб я кохала. Я не винна, що на моєму шляху одні покидьки попадалися. Чи я винна? Ось скажи мені, доню, у чому моя провина? — Жінка дихала перегаром в обличчя дівчини. Та не витримала, відсунулася від неї якнайдалі.

— Мій дідусь, ваш батько, зараз потребує невідкладної допомоги, — нагадала Соня.

— У мене немає грошей. Нема і все! Де ж я їх візьму? Микола що заробить, то все його. А я що? Я ніщо, так, порожнє місце.

— Воно й видно, — тихо сказала Софійка, а вголос промовила: — Виходить, ви мені нічим не допоможете?

— І рада б, доню, та нема чим. Хочеш, я тобі картоплі внесу?

— Дякую, у нас своєї вдосталь, — Соня піднялася. — Я, напевне, піду.

— Добре, добре. Воно, можливо, і на краще. Допомогти я тобі не зможу, а ось про тебе мій Микола не знає. Навіщо йому все знати? Менше знає — краще спить. Чи не так, доню? — засміялася жінка. Вона не мала передніх зубів.

Соня нічого не промовила у відповідь. Вона ще не знала, що робитиме далі, але те, що ніколи в житті не зможе назвати цю жінку матір’ю, знала напевне. Гірка образа стисла її металевим обручем так, що все хиталося навколо. Проте дівчина зробила глибокий вдих, востаннє окинула поглядом брудне приміщення, де назавжди залишаться похованими її мрії про добру маму, підвелася, вийшла з хати. Жінка провела Софійку до хвіртки.

— Автобус буде за півгодини, — сказала вона. — Тобі не доведеться довго чекати. Доки дійдеш нагору, то він і прийде. А Миколі я скажу, що до мене далека родичка приїздила, бо сусіди все геть розплещуть. Ти не проти?

— Добре, — кивнула Соня.

Їй було байдуже до всього, зокрема й до жінки, яка так і не стала їй матір’ю.

Дівчина зупинилася, обернулася, не знаючи чому, промовила:

— Приїздіть до нас.

— Ага, — закивала жінка головою. — Колись, коли будуть гроші на дорогу, приїду.

— До побачення, — сказала Соня й пішла по дорозі. Вона знала, що мати ніколи до них не приїде.

— Соню! — окликнула її жінка.

Соня завмерла, чекаючи на теплі, жадані слова, повільно повернулася. Невже вона помилилася? Серце завмерло в очікуванні. Найбільше хотілося почути щось тепле, лагідне, по-справжньому материнське.

— Доню, ти не можеш дати мені на «маленьку»? У борг.

— На що? — спочатку Софійка не зрозуміла, про що йдеться.

— На «маленьку» самогончику. Розумієш, мій прийде додому пізно, а в мене після вчорашнього так болить голова… — жінка якось винувато усміхалася.

— Можу дати пігулку, — сказала Соня холодно та, не чекаючи відповіді, пішла геть.

Повертаючись додому, дівчина намагалася не думати про матір, щоб не краяти собі серце. Останні надії розтанули, як туман від перших променів сонця. Усе! Забути й не думати, стерти з пам’яті, щоб не рвати на шматки зболену душу. Усе життя до цього жила без матері, треба жити й далі. Почуття не можна купити ні за які гроші, бо вони ними не вимірюються. Потрібно спрямувати думки в інший бік: треба добре подумати, де ще можна попрохати в борг. Майнула думка продати корову, та Софійка одразу ж відкинула її. Щоранку вона здавала молоко. За нього платили мало, але щодня в домі була жива копійчина. Треба було знайти якийсь інший вихід. Вона повинна його знайти! Просто мусила!

Коли вечір затінив подвір’я та затишний сад, у дворі маячила одинока постать дівчини. Софійка дивилася в темне небо, де щербатий місяць рясно розсипав зорі по чорному полю. Там були дві яскраві зірочки. «Зараз вони, напевне, купаються в річці, — думала дівчина. — Можливо, на них теж дивиться мій коханий та думає про мене»…

Розділ 23

У Софійки не було іншого виходу. Рано-вранці вона поцілувала сухеньку, безвольну, з покрученими суглобами руку діда та вислизнула з хати. Цього чудового сонячного дня заради спасіння дідуся вона стала жебрачкою. Дівчина йшла від хати до хати, як і кожного дня, коли розносила по домівках листи, газети та журнали, але зараз вона не давала, а просила. Прохала людей допомогти, хто чим може, і