Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

І ти заборонив Манон саме те, до чого так прагнеш зараз: ти відмовився пам’ятати її, вимовляти її ім’я, думати про неї щодня з теплом і любов’ю. Натомість ти вигнав її. Сором тобі, Жане Одинак! Сором тобі за те, що ти вибрав страх.

— Страх трансформує твоє тіло, як невправний скульптор ідеальний кам’яний блок, — почув Одинак голос Віджая всередині. — Ніби від тебе відколюють шматки ізсередини, і не видно, скільки шматків і шарів із тебе здерли. Ти стаєш усе тоншим і крихкішим усередині, і ось уже якесь легеньке почуття може вивести тебе з рівноваги. Достатньо одних обіймів, і ти відчуваєш, що розвалюєшся і всьому кінець.

Якщо Джорданові коли-небудь буде потрібна батьківська порада, Одинак скаже йому:

— Ніколи не прислухайся до страху! Страх робить людину дурною.

19

— Що тепер? — запитав Макс після марних пошуків.

І в маленькому продуктовому магазинчику в гавані, і в млинцевій у сусідньому кемпінгу відмовились узяти книги замість грошей. Мовляв, їхні постачальники працюють, а не читають.

— Біла квасоля із серцем і куркою, — нагадав месьє Одинак.

— Ой, ні. Білу квасолю — тільки після лоботомії.

Макс розглядав гавань. Всюди на палубах сиділи люди, їли, пили й жваво розмовляли.

— Нам доведеться влізти в чиюсь компанію, — вирішив він. — Я вициганю нам запрошення. Може, той приємний англійський джентльмен?

— У жодному разі. Ми не дармоїди. Це…

Але Макс уже прямував до якогось будинку на воді.

— Агов, леді! — гукнув він. — Наш постачальник, на нещастя, впав у воду, і його з’їв сом. Чи не могли б ви поділитися шматочком сиру з двома самотніми мандрівниками?

Месьє Одинаку від сорому хотілося провалитися крізь землю. Не можна ось так просто підійти й почати теревенити з такими жінками! Особливо, коли тобі потрібна допомога. Це… неправильно.

— Джордане, — прошипів він і схопив юнака за рукав блакитної сорочки. — Будь ласка, мені це не подобається. Не треба турбувати цих леді.

Макс зміряв його таким поглядом, яким завжди на Жана дивився Віджая в молодості. Серед книг вони обидва почувались у своїй стихії, як два яблука на яблуні, але серед людей, а особливо серед жінок і дівчат, підлітки були такі сором’язливі й мовчазні, ніби язики проковтнули. Вечірки для них ставали мукою, а заговорити до дівчат — все одно, що зробити харакірі.

— Послухайте, месьє Одинак. Нам треба трохи поїсти, а натомість ми відплатимо їм приязною компанією і невинним фліртом.

Він насмішкувато розглядав обличчя месьє Одинака.

— Пам’ятаєте, що це? Чи воно заховане в книгах, щоб до вас не дістало?

Жан не відповів. Молодики повірити не можуть, що жінки здатні довести до розпачу. Вік та поглиблений досвід спілкування з жінками приносять розчарування. Недолікам, що їх жінка може знайти в чоловіка, немає кінця: вона починає зі стану його взуття і доходить до його «закладених» вух — і це тільки так, для розминки.

Чого тільки він не наслухався, провідуючи батьків у лікарні.

Жінки можуть роками обсміювати разом із подружками чоловіка, який не так привітався або надів не ті штани. Вони насміхатимуться з його зубів, волосся, з того, як він зробив пропозицію про одруження.

— Мені здається, що біла квасоля — це смачно, — наполягав месьє Одинак.

— О, та забудьте ви вже її. Коли у вас востаннє було побачення?

— У тисяча дев’ятсот дев’яносто другому. Або позавчора. — Месьє Одинак не знав, чи можна було вважати вечерю з Катрін побаченням. Або чимось більшим. Чи меншим.

— У тисяча дев’ятсот дев’яносто другому? Рік мого народження. Нічого собі. — Джордан на хвилину замислився. — Добре. Обіцяю, це не буде побачення. Ми просто повечеряємо з кількома розумними жінками. Усе, що від вас вимагається — це пара компліментів, кілька тем напохваті, цікавих для жінок. Для такого книгаря, як ви, це буде неважко. Ну, і добавте щось таке, оригінальне, з літературним ухилом.

— Гаразд. Нехай. — погодився месьє Одинак. Він переступив низький паркан, швидко зайшов у поле за ним і згодом прибіг з оберемком польових квітів.

— Ось тут іще й з іншим ухилом.

Три жінки в бретонських майках із джерсі — Анке, Корінна та Іда — виявилися німкенями віком за сорок, любительками книг. Їхня французька була досить поверхова, а в подорож річкою вони вирушили, аби «забути», як висловилася Корінна.

— Правда? Забути що? Часом не чоловіків? — поцікавився Макс.

— Не всіх чоловіків. Одного конкретного чоловіка, — уточнила Іда. Її рот на веснянкуватому обличчі, як у кінозірок двадцятих років, відкрився від сміху, але тільки на кілька секунд. Очі під імбирними кучерями наповнилися сумом і надією.

Анке помішувала прованське різотто. Із маленького камбуза розходилися пахощі грибів. Чоловіки сиділи з Ідою та Корінною на кормовій палубі Балу, смакуючи червоне вино із трилітрового короба та з пляшки місцевого Оксеруа з мінеральним присмаком.

Жан зізнався, що розуміє німецьку мову, головну мову кожного книгаря. Тож їхня розмова нагадувала смішну плутанину: він відповідав французькою, а запитання ставив барвистим поєднанням звуків, які віддалено нагадували німецьку мову.

У месьє Одинака було таке відчуття, наче він пройшов воротами страху і з подивом побачив, що за ними не зяюча прірва, а інші двері, яскраво освітлені коридори і затишні кімнати. Він відкинув голову назад. Побачене вгорі зворушило його до глибини душі: небо. Його не затуляли будинки, телеграфні стовпи й ліхтарі. Воно було густо всіяне скупченнями мерехтливих зірок усіх розмірів і ступенів яскравості. Світло лилося так щедро, що здавалося, ніби метеорний дощ пролився на небосхил. Парижани ніколи не побачать такого видовища, не виїхавши за місто.

А ще тут був Чумацький Шлях. Месьє Одинак вперше побачив цю вкриту зоряним пилом завісу ще хлопчиком, закутаним у теплу куртку і ковдру, посеред лугу, зарослого жабником, біля узбережжя Бретані. Він годинами розглядав синьо-чорне нічне небо, поки його батьки вкотре намагалися врятувати свій шлюб на бретонському святі fest-noz в Понт-Авені. Коли падала чергова зірка, Жан Одинак загадував бажання, щоб Лірабель Берньє і Хоакін Одинак знову сміялися разом, а не одне з одного, щоб вони танцювали гавот під звуки волинки, скрипки й банданеона, а не стояли з кам’яними обличчями й схрещеними руками на краю танцмайданчика.

В юності він пильно вглядався в глибини космосу, із захопленням спостерігаючи, як обертається небо. Він почувався в безпеці, затишно влаштувавшись у самому центрі тієї нескінченної літньої ночі. За ті кілька годин Жан