Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

хилився до ночі, тим більше балакучих птахів літало навкруги — сірих гусей, качок і куликів, які повертались до своїх домівок у піщаних обмілинах і по берегах ріки. Одинак був зачарований тисячами відтінків зеленого кольору. І все це весь час ховалося тут, і було так близько біля Парижа.

Чоловіки наближалися до Сен-Мамеса.

— Нічого собі, — пробурмотів Одинак. — Та й народу ж тут.

Гавань для малих суден була туго напхана човнами зі спортивними вимпелами яких завгодно національних кольорів і розмірів. Море людей сиділо, жуючи, на своїх посудинах, і всі, як один, пасли очима здоровенну книжкову баржу.

Одинакові хотілося дати звідси дьору.

Макс Джордан вивчав карту.

— Звідси можна подорожувати в будь-якому напрямку: на північ — до Скандинавії, на південь — до Середземного моря, на захід і вгору — до Німеччини.

Він обвів поглядом гавань.

— Це наче заїхати заднім ходом на стоянку єдиної в місті кав’ярні в розпал літа, на очах у всіх, — навіть королеви балу з її нареченим і його бандою.

— Дякую, якось відразу полегшало.

Одинак потихеньку, на найнижчій швидкості, заводив Lulu до гавані.

Усе, що йому було потрібно, це вільне місце. Дуже велике вільне місце.

І він таки знайшов його. У самому кінці гавані, де був пришвартований лише один човен. Темно-зелений британський плавучий будинок.

Йому вдалося з другої спроби, і вони лиш легенько черкнули по англійському човну, ну, трошечки штовхнули.

Із кабіни вискочив розлючений чоловік, розмахуючи напівпорожнім келихом. Друга половина вина красувалася на його купальному халаті. Поряд із картоплею. І соусом.

— Що, в біса, ми вам зробили, щоб ви нас так таранили? — проревів він.

— Вибачте, — крикнув Одинак. — Ми … умм … ви, часом, не любите читати?

Макс захопив книжку про морські вузли на причал. Там він спробував пришвартувати човен, зав’язуючи кормові швартови й носові шпринги кругом швартової тумби, як було показано на малюнках у книзі. Він довго морочився, відмовившись од допомоги.

Тим часом, Одинак вибрав кілька романів англійською мовою й запропонував їх британцеві. Той погортав їх і жваво потис Одинакові руку.

— Що ви йому дали? — прошепотів Макс.

— Трохи літературного заспокійливого з бібліотеки емоцій помірної інтенсивності, — пробурмотів Одинак у відповідь. — Ніщо так не охолоджує гнів, як добра книга жахів, де кров просто струменить із кожної сторінки.

Ідучи понтоном до управління порту, Одинак і Джордан почувались як хлопчаки, котрі тільки що вперше поцілували дівчину і, хоча лишилися живими, були вражені до глибини душі.

Начальник порту засмаглий, як ігуана, пояснив їм, де знайти пункти підзарядки, водопровід із питною водою і цистерну для відходів. Ще він зажадав п’ятнадцять євро як аванс за швартування. Вибору не було: Одинакові довелося розбити маленьке порцелянове кошеня, яке він тримав біля каси для дрібної решти; вряди-годи якась випадкова монетка потрапляла туди крізь щілинку між його вушками.

— Ваш син може пройти далі й випорожнити ваші баки для вбиральні — це безплатно.

Одинак глибоко зітхнув.

— Авжеж. Мій … син особливо любить випорожнювати вбиральні.

Джордан метнув на нього далеко не дружній погляд.

Жан дивився вслід Максу, який ішов з начальником порту, щоб під’єднати труби до цистерни для відходів. Якою пружною була хода молодого Джордана! Його шевелюра була ще ціла — і їжу, мабуть, він міг поглинати в неймовірних кількостях, не турбуючись про живіт і стегна. Та чи усвідомлює він, що попереду в нього ще все життя, щоб наробити фатальних помилок?

Ні, не хотів би я, щоб мені знову був двадцять один рік — хіба маючи трохи теперішнього розуму.

О, чорт забирай. Ніхто ніколи не порозумнішає, доки не побуде молодим і дурним.

Що довше він думав про те, чим він більше не володів, на відміну від Джордана, то сумніше йому було. Здавалося, що роки, як вода, витікали крізь його пальці — що старшим він ставав, то швидше. І поки він це зрозумів, то вже йому стали потрібні таблетки від високого тиску й квартира на нижньому поверсі.

Жан згадав Віджая, свого друга дитинства. Його життя було дуже подібним до життя Одинака — тільки потім один втратив своє кохання, а другий знайшов.

Того літнього місяця, коли Манон кинула Одинака, Віджая знайшов свою майбутню дружину Кіраї в автомобільній аварії. Він кілька годин повільно їздив навколо Площі Згоди, не наважуючись перетнути дорожню смугу, повну машин, щоб виїхати з кільцевої розв’язки. Кіраї була розсудливою, душевною і рішучою жінкою, з чітким уявленням про те, як вона хоче жити. Віджая здивувався, як легко він увійшов у її життя. Короткого відрізку часу, з дев’ятої години ранку до шостої години вечора, було достатньо для його планів: він продовжував керувати науковими дослідженнями щодо будови та реакційної здатності людських клітин та їх сенсорних рецепторів. Він хотів знати, чому людина відчувала любов, з’ївши якусь певну їжу, чому запахи пробуджували глибоко заховані дитячі спогади, чому деякі люди все життя бояться почуттів, що змушує людей відчувати відразу до слимаків та павуків і як реагують клітини тіла, коли людина поводиться як людина.

— Значить, ти досліджуєш душу, — сказав Одинак під час однієї з тих їхніх нічних телефонних розмов.

— Ні, сер. Я досліджую механізм. Це все — дія і протидія. Старіння, страх і секс — все впливає на здатність відчувати. Ти п’єш каву, і я можу пояснити, чому тобі подобається її смак. Ти закохуєшся, і я скажу, чому твій мозок діє, як у людини з неврозом нав’язливих станів, — пояснював Віджая Одинакові.

Кіраї запропонувала сором’язливому біологу одружитися, і друг Одинака промимрив «так», неймовірно приголомшений від щастя. Очевидно, він прислухався до своїх сенсорних рецепторів, які мигтіли, як дзеркальна диско-куля. Вони з вагітною Кіраї переїхали до Америки і потім регулярно надсилали Одинакові фото своїх двох синів-близнюків — спочатку надруковані на папері, а потім як вкладення до електронної пошти. Це були спортивні юнаки з прямим відкритим поглядом. Вони трохи пустотливо посміхалися на камеру і були схожі на свою матір Кіраї. Вони були такого ж віку, як Макс.

Наскільки по-іншому Віджая провів ці двадцять років!

Макс, письменник, любитель навушників і майбутній тлумач снів. Мій названий син. Невже я такий старий, що виглядаю як батько? І… що тут поганого?

Тут посеред річкової гавані месьє Одинак відчув величезне бажання мати сім’ю, мати когось, хто буде пам’ятати його з любов’ю, мати