Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

місіс Берн підходить до вікна. Вона відсуває мереживну фіранку й виглядає на вулицю, на молочне небо.

— Ти не можеш не знати, що настали важкі часи, — веде далі містер Соренсон. — Не лише для Бернів, для багатьох людей. І — ну, постраждала їхня компанія.

Раптовим рухом місіс Берн відпускає фіранку й різко обертається.

— Вона так багато їсть! — лунає її крик. — Мені доводиться замикати холодильник. Вічно голодна! — Вона затуляє очі долонями, пробігає повз нас, біжить у коридор, піднімається сходами й грюкає дверима нагорі.

Якусь хвилю стоїть тиша, а тоді Фенні каже:

— Цій жінці має бути соромно. На дівчині самі шкіра й кістки. Вони навіть до школи її не віддали, — додає вона.

Містер Соренсон прокашлюється.

— Що ж, — мовить він, — може, так буде краще всім. — Його погляд знову впирається в мене. — З того, що я чув, Ґроти — добрі сільські люди.

— Четверо дітей? — питаю я. — Нащо їм іще одна?

— Як я розумію, а я можу помилятися, бо ще не мав приємності з ними зустрітися, тож усе це чутки, розумієш, але нібито місіс Ґрот знову вагітна і їм потрібна нянька.

Я це зважую. Думаю про Карміна, про Мейсі. Про близнят, як ті сиділи за нашим хитким столом на Елізабет-стріт, терпляче чекаючи яблучного пюре. Уявляю білий фермерський будиночок з чорними віконницями, червоний сарай позаду, дерев’яний парканчик, курей у курнику. Будь-що краще за замкнутий холодильник і підстилку в передпокої.

— Коли вони хочуть, щоб я приїхала?

— Я зараз тебе відвезу.

Містер Соренсон каже, що дасть мені кілька хвилин, щоб зібрати речі, й іде до авта. У передпокої я витягаю свою брунатну валізу із шафи. Фенні стоїть у дверях швацької кімнати й спостерігає, як я збираюся. Я складаю три самотужки пошиті сукні, одна з яких, із синьої бавовни, ще не готова, а також інший одяг, отриманий від Товариства допомоги дітям. Додаю два нові светри, вельветову спідницю й рукавички від Фенні. Мало не залишаю негарне гірчичне пальто, але Фенні запевняє, що я про це пошкодую, бо на фермах ще холодніше, ніж у місті.

Коли я закінчую, ми повертаємося у швацьку кімнату й Фенні знаходить маленькі ножиці, дві шпульки ниток, білу й чорну, подушечку й шпильки, а також целофановий пакетик голок. Вона додає картонку з перламутровими ґудзиками для моєї недошитої сукні. А тоді загортає все це в марлю й кладе мені у валізу.

— А ви не втрапите за це в халепу? — питаю я її.

— Та, — пирхає вона, — мені байдуже.

Я не прощаюся з Бернами. Хтозна, де містер Берн, а місіс Берн не спускається. Але Фенні довго мене обіймає. Вона тримає моє лице в маленьких холодних долонях.

— Ти хороша дівчинка, Ніїв, — каже вона. — Не слухай, якщо тобі казатимуть інакше.

Автомобіль містера Соренсона, припаркований на під’їзній доріжці за «фордом», — темно-зелена вантажівка «крайслер». Він відчиняє для мене пасажирські дверцята, а тоді обходить і сідає з іншого боку. В салоні пахне тютюном і яблуками. Він виїжджає на дорогу й звертає ліворуч, у напрямку, в якому я ніколи не бувала. Ми їдемо по Елм-стріт аж до кінця, а тоді звертаємо праворуч на іншу тиху вулицю, де будинки стоять далі від тротуарів, аж доки не досягаємо перехрестя і звертаємо на довгу, пласку дорогу, з обох боків оточену полями.

Я дивлюся на поля — темні клапті. Брунатні корови збираються в гурт, піднімають голови й проводжають поглядом шумну вантажівку, коли та проминає їх. Позирають коні. Фермерське устаткування вдалині схоже на покинуті іграшки. Лінія небокраю, низька й рівна, просто перед нами, а небо має колір брудної води. Чорні пташки пронизують небо, мов зірки, що випорскують з землі.

Доки ми їдемо, мені стає майже шкода містера Соренсона. Я відчуваю, як це на нього тисне. Напевно, це не те, чого він очікував, коли погодився бути представником Товариства допомоги дітям. Він усе питає, чи мені зручно, чи не спекотно або холодно. Коли дізнається, що я майже нічого не знаю про Міннесоту, починає розказувати: як вона стала штатом лише сімдесят із гаком років тому і тепер це дванадцятий за розміром у Сполучених Штатах; що його назва походить від слова з мови дакотських індіанців, яке означає «каламутна вода»; що в цьому штаті тисячі озер, повних різної риби: судаків, наприклад, сомів, чорних окунів, веселкової форелі, щук. Річка Міссісіпі витікає з Міннесоти, чи знала я про це? А ці поля — він махає рукою в бік вікна — годують усю країну. Скажімо-от, зернові — найбільша стаття експорту, — молотарка їздить від ферми до ферми, сусіди домовляються між собою. Цукровий буряк, солодка кукурудза, зелений горошок. А оці низенькі будівлі отам вдалині? Індичачі ферми. Міннесота — найбільший у країні постачальник індичатини. Без Міннесоти не було б Дня подяки, в цьому можна не сумніватися. І краще не говорити про полювання. Тут водяться фазани, куріпки, гуси, білохвості олені, всіх і не назвеш. Рай для мисливця.

Я слухаю містера Соренсона й чемно киваю, доки він розповідає, але зосередитися важко. Я відчуваю, як занурююся в себе. Гірко бути дитиною, коли знаєш, що ніхто тебе не любить і не дбає про тебе, і завжди перебувати на задвірках. Я почуваюся на десять років старшою за свій вік. Я надто багато знаю, я бачила людей в їхніх найгірших проявах — у моменти відчаю й егоїзму, і це знання робить мене обережною. Тож я вчуся вдавати, всміхатися й кивати, виказувати співчуття, якого не маю. Я вчуся вписуватися, бути схожою на інших, хоча всередині почуваюся надламаною.

Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

Десь через півгодини містер Соренсон звертає на вузьку небруковану дорогу. З-під коліс автомобіля летить багнюка, заляпуючи вітрове скло й бічні вікна. Ми знову їдемо повз поля, а потім безлистий березовий гайок, перетинаємо напівзруйнований критий міст через туманний струмок, досі скутий льодом, звертаємо на вибоїсту ґрунтову дорогу, обабіч обсаджену соснами. Містер Соренсон тримає папірчика з чимось на кшталт намальованої від руки карти. Він уповільнює вантажівку, зупиняється, озирається в бік мосту. Потім виглядає через заляпане скло на дерева попереду. «Ніяких тобі знаків», — бурмоче він, ставить ногу на педаль і рушає вперед.

Зі свого бічного вікна я помічаю вицвілу червону ганчірку, прив’язану до палиці, а також щось на кшталт під’їзної доріжки, зарослої бур’янами.

— Напевно, оце воно, — каже містер Соренсон.

Густі гілки шкрябають по вантажівці з обох боків, доки ми їдемо доріжкою. Метрів за п’ятдесят бачимо маленьку дерев’яну хатину — точніше, халупу, — нефарбовану, з осілим переднім ґанком, захаращеним усяким мотлохом. На скошеній галявині перед хатиною маля повзає по собаці з чорною матовою шерстю,