Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

а хлопчик років шести патичком колупає бруд. У нього таке коротке волосся, й він такий худий, що здається схожим на висохлого дідусика. Попри холод і він, і маля босі.

Містер Соренсон зупиняє вантажівку якомога далі від дітей на невеличкій галявинці й виходить. Я виходжу зі свого боку.

— Доброго дня, хлопчику, — каже він.

Малий здивовано дивиться на нього й не відповідає.

— Мама вдома?

— А хто питається?

Містер Соренсон усміхається йому.

— Мама сказала, що ти матимеш нову сестричку?

— Ні.

— Ну, швидше за все, вона нас чекає. Побіжи-но скажи їй, що ми приїхали.

Хлопчик встромляє патичка в землю.

— Вона спить. Мені не можна її турбувати.

— Біжи розбуди її. Може, вона забула, що ми мали приїхати.

Хлопчик малює патичком коло на землі.

— Скажи їй, що приїхав містер Соренсон із Товариства допомоги дітям.

Він хитає головою.

— Мені перепаде.

— Не перепаде! Вона зрадіє нашому приїздові.

Коли стає ясно, що хлопчик не зрушиться, містер Соренсон потирає руки і, жестом наказавши мені йти слідом, обережно піднімається скрипливими сходами ґанку. Я відчуваю, він стурбований тим, що може побачити всередині. Як і я.

Він гучно стукає у двері, й ті широко розчиняються під натиском його руки. Там, де мала б бути ручка, — діра. Він ступає в пітьму, ведучи мене з собою.

Вітальня майже порожня. Смердить, як у печері. Підлога зроблена з грубих дощок, і де-не-не у проміжках між ними видніється земля. В одному з трьох брудних вікон щербата дірка в правому горішньому куті, а ще одне помережане тріщинками, схожими на павутину. Дерев’яний ящик стоїть між двома оббитими стільцями, засмальцьованими, з порепаними швами, з яких випинається набивка, і потертою золотистою канапою. В дальньому лівому кутку — коридор. Просто попереду — кухня без дверей.

— Місіс Ґрот! Агов! — Містер Соренсон схиляє голову набік, але відповіді немає. — Я не збираюся йти по неї в спальню, — бурмоче він. — Місіс Ґрот! — гукає він гучніше.

Лунають слабкі кроки, і з коридору з’являється дівчинка років трьох у брудній рожевій сукенці.

— Доброго дня, дівчинко! — вигукує містер Соренсон, присідаючи. — Твоя мама там?

— Ми спимо.

— Твій брат те саме сказав. Вона спить?

— Чого вам треба? — долинає з коридору, лякаючи нас обох, різкий голос.

Містер Соренсон повільно підводиться. З темряви виходить бліда жінка з довгим каштановим волоссям. У неї опухлі очі, потріскані губи, а нічна сорочка така тонка, що крізь неї просвічуються темні кола пипок.

Дівчинка обходить жінку, наче кицька, й обіймає її за ноги.

— Мене звати Честер Соренсон, я з Товариства допомоги дітям. А ви, напевно, місіс Ґрот. Перепрошую за клопіт, мем, але мені сказали, що ви знаєте про наш приїзд. Ви подавали запит на дівчинку, хіба ні?

Жінка тре очі.

— Який нині день?

— П’ятниця, четверте квітня, мем.

Вона кашляє, а тоді нахиляється й кашляє знову, цього разу сильніше, в кулак.

— Може, ви присядете? — Містер Соренсон підходить до неї і веде за лікоть до стільця. — Отож, а містер Ґрот вдома?

Жінка хитає головою.

— Він скоро повернеться?

Вона знизує плечима.

— Коли він зазвичай повертається з роботи? — не відступає містер Соренсон.

— Не ходить він більше туди. Того тижня звільнили з магазину харчів. — Вона озирається навкруги, наче щось загубила. А тоді каже: — Ходи сюди, Мейбел. — До неї підходить маленька дівчинка, яка увесь цей час за нами спостерігала. — Побіжи глянь, чи Джералд-молодший у порядку. А де Гаролд?

— Це той хлопчик, що надворі? — питає містер Соренсон.

— Він дивиться за малим? Я йому наказала.

— Вони обидва там, — повідомляє містер Соренсон, і хоч голос у нього й байдужий, я відчуваю, що він цього не схвалює.

Місіс Ґрот закусує губу. Вона й досі не сказала мені ані слова і майже не дивиться у мій бік.

— Я просто така втомлена, — каже вона, ні до кого не звертаючись.

— Я певний, що так воно і є, мем. — Ясно, що містерові Соренсону кортить чимшвидше звідси забратися. — Напевно, саме тому ви вирішили взяти до себе оцю дівчинку-сироту. Дороті. У її документах сказано, що вона має досвід догляду за дітьми. Отже, вона вам допомагатиме.

Жінка неуважно киває.

— Я маю спати тоді, коли вони сплять, — бурмоче вона. — Лише так я можу відпочити.

— Я певний, що так і є.

Місіс Ґрот затуляє лице обома руками. Потім заправляє сплутане волосся за вуха і киває на мене.

— Що, оце та дівчинка, так?

— Так, мем. Її звати Дороті. Вона житиме з вами, ви про неї дбатимете, а вона віддячуватиме своєю допомогою.

Вона дивиться мені в обличчя, але очі в неї байдужі.

— Скільки їй років?

— Дев’ять.

— Я маю досить дітей. Мені потрібен хтось, хто допомагатиме.

— Це частина домовленості, — каже містер Соренсон. — Ви будете годувати й одягати Дороті й стежитимете, щоб вона ходила до школи, а вона зароблятиме собі на життя виконанням дрібної хатньої роботи. — Він витягає окуляри й аркуш паперу з різних кишень, надягає окуляри й відхиляє голову назад, щоб прочитати написане. — Тут є школа за шість із гаком кілометрів звідси. Шкільний автомобіль зупиняється за півтора кілометра, біля дорожнього знака. — Він знімає окуляри. — Дороті обов’язково має відвідувати школу, місіс Ґрот. Ви погоджуєтеся на цю умову?

Вона складає на грудях руки, й на якусь мить мені здається, що вона відмовиться. Може, врешті мені й не доведеться тут залишатися!

Вхідні двері зі скрипом розчиняються. Ми обертаємося й бачимо високого худого темноволосого чоловіка, вбраного в картату сорочку й брудні широкі штани на лямках.

— Ця дівчинка ходитиме до школи, хоче вона того чи ні, — каже він. — Я за цим простежу.

Містер Соренсон ступає вперед і простягає руку.

— Ви, напевно, Джералд Ґрот. Я — Честер Соренсон. А це — Дороті.

— Радий знайомству. — Містер Ґрот потискає йому руку, киває в мій бік. — Вона нам підходить.

— Отже, домовилися, — відповідає містер Соренсон з явним полегшенням. — Залишилося це оформити.

Треба підписати документи, але небагато. Через лише кілька хвилин містер Соренсон витягає мою валізу із вантажівки і їде геть. Я дивлюся йому вслід крізь тріснуту шибку, що виходить надвір, доки в мене на руках хникає мала Нетті.

Округ Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930 рік

— Де я спатиму? — питаю я містера Ґрота, коли опускається темрява.

Він дивиться на мене, руки в боки, наче не замислювався над цим. Махає рукою в бік коридору.

— Отам спальня, — каже він. — Якщо не хочеш спати з іншими, лягай отут на дивані. Ми не любимо формальностей. Я й сам на ньому, буває, дрімаю.

У спальні три старі матраци без простирадл лежать на підлозі, під тканиною видно пружини. Упоперек них лежать Мейбел, Джералд-молодший і Гаролд, висмикуючи одне в